Ерозія тимчасового захисту
887 Данія вирішила скористатися своїм особливим статусом в ЄС*, і змінити правила застосування тимчасового захисту. Відповідний законопроєкт, 26 лютого, анонсувало Міністерство імміграції та інтеграції.
Згідно з анонсом, тимчасовий захист на загальних засадах перестануть надавати вихідцям із 14 регіонів, визнаних «менш зачепленими війною» (Черкаська, Чернівецька, Франківська, Хмельницька, Кіровоградська, Київська (без Києва), Львівська, Полтавська, Рівненська, Тернопільська, Вінницька, Волинська, Закарпатська та Житомирська області).
Також колективний захист не надаватимуть чоловікам віком 23-60 років, якщо тільки вони не можуть підтвердити, що не є військовозобов'язаними.
Законопроєкт очікувано розглянуть у квітні. Це повідомлення з'явилося одночасно з новинами про обмеження захисту в Норвегії та Британії, а також більш ранніми кроками урядів у Норвегії та Швейцарії.
В контексті російського вторгнення визнання одних регіонів безпечнішими за інші – дуже підступна річ. Це нормалізація війни і нормалізація агресії, дискримінація, і просто логічна пастка – адже якщо в Полтавській області «безпечно», то лишається тільки один крок до припущення, що евакуйовані, наприклад, з Харківщини можуть отримати «безпечний прихисток»там.
Парадокс у тому, що 10 років тому ми самі переконували ЄСівців у тому, що Україна за межами зони бойових дій безпечна, щоб вибороти безвіз. Але тоді це дійсно так було. Сьогодні ж це рішення імплікує подвійні стандарти, згідно з якими «безпечні» регіони достатньо добрі, щоб там жили їх мешканці, але недостатньо, щоб туди подорожувати, або туди інвестувати (достатньо подивитися порадники від МЗС тих країн, які запроваджують обмеження).
Про етичний вимір все ясно відколи у 2024 році для норвезького уряду не стало аргументом, наприклад, те, що у Львові росіяни вбили родину із мами і трьох дітей за три тижні до визнання його «безпечним».
Відбувається ерозія тимчасового захисту під тиском політичних факторів, війни і просто часу, бо він ніколи не був призначений тривати 5 років. Поки що йдеться про країни, для яких рішення Ради ЄС не є зобов'язуючими (Норвегія, Швейцарія, які не є членами ЄС, і Данія, яка є членом на особливих умовах), але, якщо не буде знайдено прийнятного рішення на загальноєвропейському рівні, цей процес дійде і до решти ЄС, і з цієї точки зору запропонований Єврокомісією план виходу з ТЗ з 2027 року через перехід на національні статуси недостатній, і, ймовірно, створить додаткову і непотрібну турбулентність, якої можна уникнути через більш системний підхід.
Якщо українська вимушена міграція стане вагомою картою у внутрішніх політичних іграх в країнах-членах ЄС, це може призвести не тільки до порушення прав бенефіціарів захисту, а й до глобальніших проблем з економічною, політичною і військовою підтримкою України.
* Після того, як народ Данії на референдумі відхилив Маастрихтський договір у 1992 році, Данія долучилася до ЄС з винятками (opt-outs), один з яких стосується сфери правосуддя і внутрішніх справ. Це означає, що для Данії рішення ЄС у сфері прикордонного контролю, міграції тощо не є юридично обов’язковими до виконання. Попри це, Данія зберігає членство в ЄС і належить до Шенгену через складну систему дво- і багатосторонньої співпраці.