Гідність – це дія
5523 
Україна не має розкоші відкладати процес відновлення на післявоєнний період.Його ціль не лише у масштабній реконструкції, а і в модернізації, а центральними у цьому процесі мають бути люди та довкілля.
На цьому у своїй промові на Civil Society Forum у Гданську наголосила правозахисниця, голова Центру громадянських свобод, який отримав Нобелівську премію миру у 2022 році, Олександра Матвійчук.
Читайте повний текст промови:
Я хотіла б висловити вдячність людям у Польщі за вашу солідарність і підтримку людей в Україні в цей драматичний час кривавої російської агресії, яка є загрозою для обох наших країн.
Сьогодні ми говоритимемо про силу суспільства. Тож дозвольте мені почати з особистої історії, яка стала спільною для мільйонів людей в Україні.
Це історія про зиму.
Це була перша зима повномасштабної війни, і вона була дуже важкою. Росіяни свідомо руйнували енергетичні мережі. Температура опускалася до -25 градусів за Цельсієм. Ми буквально замерзали. Мільйони людей в Україні мали обмежений доступ або взагалі не мали доступу до опалення, води й електроенергії.
Пам’ятаю, як після першого удару росіян по енергетичній інфраструктурі в соцмережах стало вірусним відео зі звичайною київською вчителькою. У червоній зимовій куртці й теплій шапці вона сиділа надворі просто на холодній плитці біля металевого стовпа, на який поставила ноутбук, поруч із магазином, де працював генератор і був доступ до інтернету.
Там, на морозі, вона проводила урок для своїх учнів.
Я дивилася це відео й сказала собі: Росія намагається забрати в нас усе. Освіта і навіть така проста річ, як провести урок для своїх учнів, перетворюється на акт спротиву.
З власного досвіду знаю: коли ви не можете покладатися на правові інструменти, міжнародну систему миру й безпеки, ви завжди можете покластися на людей.
Ми звикли мислити категоріями великих сил – держав, міжурядових організацій. Але звичайні люди мають значно більший вплив ніж можуть собі уявити. Звичайні люди можуть робити надзвичайні речі й змінювати історію.
Україна є яскравим прикладом цього.
Ми отримали шанс відновити нашу незалежність лише після розпаду Радянського Союзу. У нас ніколи не було розкоші покладатися на сталі й демократичні державні інституції. Ми досі перебуваємо в процесі їхньої побудови.
Саме тому джерело нашої стійкості – у місцевій демократії, низових ініціативах, самоорганізації, суб’єктності звичайних людей і вірі в те, що їхні зусилля мають значення.
Цими днями буде багато розмов про відновлення. Тож дозвольте сказати лише кілька речей.
По-перше, нам потрібне відновлення вже зараз. Ми не маємо розкоші відкладати його на післявоєнний період. Ми не знаємо, чи перебуваємо наприкінці війни, у середині, чи лише на її початку.
Ми маємо повернути дихання зруйнованим громадам, щоб вони могли відповідати на виклики воєнного часу. І маємо не просто відновлювати, а модернізувати, враховуючи всі питання безпеки.
По-друге, ми не маємо права зводити відновлення лише до масштабної реконструкції. Ми повинні поставити людей і довкілля в центр усього процесу відновлення.
Нам потрібно розвивати програми підтримки постраждалих від воєнних злочинів, проєкти розвитку для місцевих громад, підтримку місцевого бізнесу, можливості для людей, які повертаються на зруйновані території. Ми також маємо приділити увагу питанням відновлення та захисту довкілля.
По-третє, щоб зробити це, ми маємо створити сильне партнерство з громадянським суспільством, прикордонними селами, місцевими громадами, місцевою владою і міськими радами, бізнесом, громадськими організаціями, екологічними групами, внутрішньо переміщеними особами, жіночими об’єднаннями тощо.
Усі вони мають бути рівноправними партнерами на всіх етапах планування, відновлення та моніторингу.
Дуже часто люди запитують мене: «Ви перебуваєте в такій біді. Де ви берете надію?» І я відповідаю історією, якою хочу поділитися з вами сьогодні.
Я брала інтерв’ю у професора філософії, науковця Ігоря Козловського, який провів 700 днів у російському полоні.
До цього я опитала сотні людей – чоловіків і жінок. Вони розповідали мені жахливі історії, тому мене вже мало що могло здивувати. Але професор Ігор Козловський згадав деталь, яка була незначною для доказової бази, але мене вона глибоко вразила.
Він описував, як його тримали в одиночній крихітній камері – в підвалі, без вікон, без світла, без свіжого повітря. Стічні води текли брудною підлогою, а через каналізаційний отвір туди заходили й виходили щури.
І знаєте, що мене вразило? Цей відомий у моїй країні професор розповів, як він читав лекції з філософії через цей отвір – лише для того, щоб чути звук людського голосу. Бо його тримали на самоті місяць за місяцем.
Юридично Ігор Козловський був жертвою, адже його викрали, незаконно утримували в нелюдських умовах. Його так жорстоко катували, що він мусив заново вчитися ходити.
Але він сказав мені, що весь цей досвід не є причиною для того, щоб сприймати себе як жертву. Тому що основою нашого існування є гідність, а не жертовність. А гідність – це дія.
Вірте в Україну. Ми не заручники цих обставин. Ми – учасники цього історичного процесу.
І гідність дає нам силу та сміливість продовжувати нашу боротьбу навіть у нестерпних умовах.
Надія – це не впевненість у тому, що все буде добре. Надія – це глибоке розуміння, що всі наші зусилля мають величезне значення.
Довідково:Civil Society Forum у Гданську напередодні Конференції з питань відновлення України (URC), 24 червня, об’єднав українські та міжнародні організації громадянського суспільства, фонди та партнерів. Основну увагу приділили тому, як громадянське суспільство, громади, уряд та міжнародні партнери можуть співпрацювати задля забезпечення інклюзивного, підзвітного, орієнтованого на місцеві ініціативи та стійкого відновлення.