Задзеркалля воєнних злочинів «боснійського м’ясника»
3526 Помер Ратко Младич, колишній головнокомандувач Армії Республіки Сербської на прізвисько «Боснійський м’ясник». Генерал преставився в поважному віці 84 років, але далеко не в тих умовах, на які зазвичай заслуговують шановані суспільством люди з багатим життєвим досвідом. Земний шлях Младича завершився у Гаазькій в'язниці, де він провів останніх 15 років свого життя як військовий злочинець.
Младич отримав довічне ув'язнення в 2017 році, коли трибунал ООН визнав його винним у геноциді, злочинах проти людяності під час Боснійської війни 1992-95 років.
Це ім'я я вперше почула на початку 90-х. Якраз у той час до нас у гостях частенько бувала знайома. Вона приходила разом із кароокою дівчинкою-онукою, батьком якої був боснієць на ім’я Горан – у нашому містечку його називали «югослав». Зараз я розумію, наскільки некоректним це формулювання було по відношенню до неслов'янських народів, які поневолі опинились у складі країни під назвою Югославія. А тоді «югославами» йменували всіх: албанців, бошняків, хорватів, сербів…
Розповіді гості торкались мого серця глибше, ніж офіційні повідомлення в медіа. А говорила вона про війну і родичів свого зятя, які вижили в заблокованому сербськими військами Сараєві. «В тому самому Сараєві?!», – недовірливо перепитувала я, пам'ятаючи бадьорі репортажі про зимову олімпіаду у 1984-му. Вона мовчки кивала у відповідь і гладила по голівці онучку, яка все міцніше тулилася до неї.
Через багато років після цієї розмови я побувала в Сараєві з журналістським відрядженням. Я жила в готелі «Холідей», історія якого пов'язана з облогою Сараєва, і записувала розповіді людей, які під кулями пробирались «Алеєю снайперів» й не знали, чи дістануться до місця призначення. «Я бачила сараєвські троянди» – обведені червоною фарбою місця на тротуарі, де пролилася кров мирних жителів. Моя голова йшла обертом від сили-силенної кладовищ у парках, на стадіонах, у дворах багатоповерхівок – там поховані мешканці Сараєва, які не пережили облогу. І кожного разу, слухаючи історії про Боснійську війну, я чула одне й те ж саме прізвище: Ратко Младич.
Сталося так, що для мене, як і більшості українців, воно тривалий час було лише абстрактним образом військового в запиленому мундирі, який з'являвся в кадрі на тлі палаючих руїн десь там, на далеких Балканах. Тоді ми ще не знали ні про «Сараєвське сафарі», коли грошовиті іноземці розважались у столиці Боснії і Герцеговини, відстрілюючи мирних людей, ні про різанину в Сребрениці, де за десять днів було знищено понад 8000 мусульманських чоловіків і хлопчиків. Згодом, після переїзду до Косова та поїздок до Боснії і Герцеговині, переді мною розкрилася приголомшлива правда про злочини Армії Республіки Сербської та роль, яку її очільник відіграв в одній із найкривавіших драм в історії минулого сторіччя.
Війна, що стала покликанням
Сенс його імені, що походить від давньослов’янського слова «рат», що означає «війна» або «битва», виявився пророчим. Війна супроводжувала Младича від самого народження у 1942 (за деякими джерелами у 1943) році, під час Другої Світової. Війна забрала його батька, якого вбили усташі. Війна стала його покликанням, відколи Младич став кадровим офіцером Югославської народної армії.
Після розпаду Югославії на окремі держави він очолив Армію Республіки Сербської, яка вогнем і мечем пішла не непокірних сусідів-мусульман. Младич разом із цивільним президентом самопроголошеної Республіки Сербської Радованом Караджичем став одним із ключових керівників боснійських сербів, і саме з його іменем пов'язані два найвідоміших епізоди Боснійської війни: облога Сараєва і геноцид Сребрениці.
Різанина під боком сил ООН
Азіру Османовичу було тринадцять, коли в тій кривавій бійні він втратив батька, братів, дядька, дідуся та інших родичів. Молодший брат, який пережив різанину, покінчив життя самогубством. Мати, не витримавши випробувань, втратила ментальне здоров'я. НиніАзір має ступінь магістра історії, працює в Меморіалі Сребрениця та займається пошуком і препохованням зниклих безвісти.
Він каже, що лише нещодавно зміг ідентифікувати й поховати фрагменти тіла свого двоюрідного брата. Про місце поховання батька й досі нічого невідомо, так само як залишається невідомою доля ще понад тисячі жертв різанини.
Знадобилося майже 30 років, аби Генеральна Асамблея ООН визнала різанину в Сребрениці актом геноциду проти боснійських мусульман. Вона ухвалила відповідну резолюцію у травні 2024 року. За проголосували 84 країни, проти – 19. Серед тих, хто голосував проти, були Китай, Білорусь, Сербія, Росія… Суддя трибуналу Фуад Ріад, описуючи злодіяння, за які Младича судили, назвав їх «неймовірною жорстокістю».
Є свідчення, що подібна трагедія могла статись і в анклаві Жепа, куди після різанини в Сребрениці вирушили загони боснійських сербів. Але там перебували українські миротворці у складі сил ООН. Під керівництвом полковника Миколи Верхогляда вони евакуювали 10 тисяч цивільних, чим врятували їх від вірної смерті.
Попри печерну дикість геноциду та тяжких злочинів у Сребрениці, Сараєво та інших місцях Боснії та Герцеговини, в цій історії є лише один єдиний позитивний момент: Ратко Младича засудили до довічного ув'язнення, вважає косовський журналіст Бахрі Кані, який понад два десятиліття висвітлює події на Балканах.
«Геноцид у Сребрениці залишається синонімом звірств, скоєних під час війни в Боснії та Герцеговині та в колишній Югославії. А найгірше те, що це було скоєно на очах усього світу, у жінок і дітей, яких «захищали» сили ООН», – зазначає він.
І все ж історія Сребрениці стала уроком для демократичних країн, продовжує Бахрі Кані, маючи на увазі Косовську війну 1998-99 років. Тоді НАТО та союзники стали на захист косовських албанців, щоб зупинити етнічні чистки з боку сербсько-югославських сил.
16 років до Гааги
Війна закінчилась у 1995-му, але до Гааги Младич потрапив не одразу.
«Младичу вдалося переховуватися в Сербії 16 років. І лише зміна політичної влади призвела до того, що його таки видали міжнародному трибуналу в Гаазі. Суд діяв неупереджено, не було жодних політичних мотивів. До відповідальності притягували і представників хорватів, і боснійських сербів, і боснійських повстанців», – каже професор Ужгородського національного університету, доктор історичних наук Ігор Тодоров.
На думку науковця, ця історія містить кілька корисних меседжів і для України. Передусім, що покарання є неминучим. Звісно, хотілося б, щоб це відбулося раніше, продовжує він. Але на ситуацію впливали політичні чинники.
«На жаль, і в ситуації з воєнними злочинами росіян в Україні поки що неможливо притягнути їх до міжнародної правової відповідальності саме через політичні чинники. Влада в Росії зберігається. Більше того, вона й надалі здійснює дії, спрямовані на геноцид українців. Це об'єктивна реальність, і вона певною мірою схожа з ситуацією навколо засудження Младича», – каже Ігор Тодоров.
Водночас, за словами історика, юридичний вирок не означає автоматичного суспільного осуду:
«Досвід притягнення до відповідальності того ж Младича свідчить, що покарання не можна уникнути, навіть якщо минуло багато років. У міжнародному праві для таких злочинів немає строку давності. Головне, щоб це не просто було записано, а реалізовано на практиці. З Младичем це було реалізовано, хоч і через 16 років. Міжнародний трибунал спрацював ефективно».
Але реальність така, що в сербській та ура-патріотичній частині російської спільноти Младича вважають національним героєм! Сербське інформаційне агентство ТАНЈУГ (TANJUG) називає його« хорошою людиною», а прокремлівські сайти – «сербським маршалом Жуковим» і навіть «Че Геварою сучасності». Ім’я їм – легіон…
«Подібні речі, на жаль, були і будуть. Тому тут важливий міжнародний правовий механізм. Якщо країна погоджується на юрисдикцію такого трибуналу, як це було у випадку з колишньою Югославією чи, скажімо, Бурунді у 90-х роках, вона має відповідати за те, що відбувається на її території», – зазначає Ігор Тодоров.
Наявність обвинувального вироку означає, що заперечення геноциду боснійців у Сребрениці чи інших встановлених злочинів не може залишатися без наслідків. Держава має реагувати на таке заперечення, навіть якщо окремі люди продовжують дотримуватися іншої думки. Сила держави якраз у тому, щоб не дозволяти заперечувати такі злочини безкарно.
Від «м’ясника» до героя
Чому смерть Ратко Младича сприймають по-різному на Балканах і в Сербії та, зокрема, в Росії? Одні вважають його військовим злочинцем, на чиїх руках кров 8000 мусульман Сребрениці, а інші ставлять в один ряд із Милошем Обиличем і Гаврилом Принципом і називають героєм? З цим запитанням я звернулась до Бориса Варги, політолога та журналіста з Сербії.
Він пояснює (далі пряма мова):
Майже весь регіон Західних Балкан, і особливо Сербія, так і не зіткнувся з повноцінним суспільним усвідомленням воєнних злочинів 1990-х років. Хоча Міжнародний трибунал з питань злочинів війни по колишній Югославії в Гаазі засудив ключових лідерів воєнного часу за найсуворіші злочини війни, таких як Ратко Младич та Радован Караджич, у Сербії та Республіці Сербській в Боснії та Герцеговині, немає усвідомлення реальної відповідальності цих людей за злочини геноциду.
Пам'ятаю, як на початку 2000-х, коли працював кореспондентом ВВС Україна на Західних Балканах, коли Міжнародний трибунал у Гаазі розшукував Младича та Караджича, значна частина сербського суспільства вважала їх героями. Співпраця Міжнародного трибуналу з Белградом була однією з головних умов європейської інтеграції Сербії до ЄС, яка розпочалася з статусу кандидата лише після їх екстрадиції до слідчих ізоляторів у Гаазі після 2011 року.
Нинішній президент Сербії Александар Вучич, як високопоставлений член Сербської радикальної партії та помічник їхнього лідера Воїслава Шешеля, а потім і новоствореної Сербської прогресивної партії, завжди вважав Ратка Младича сербським героєм. Аж до того, що під час виборчих кампаній він розклеював по Белграду наліпки з вигаданою назвою – Бульвар Ратка Младича. Звичайно, коли він прийшов до влади, робив це набагато тонше.
Важливо знати, що з моменту запровадження багатопартійності в Сербії домінує одна ідеологія – націоналізм. Це не так званий громадянський націоналізм, а радше етнічний, шовіністичний, часто праворадикальний націоналізм. Основою цього націоналізму є територіальне питання та об'єднання всіх сербів на Балканах в одну державу. Сербські націоналісти не хотіли, щоб cерби об'єдналися в ЄС, як інші народи, розділені кордонами або розкидані по Західній Європі. Фактично, це була ідея створення «великої Сербії» в регіоні Західних Балкан, в якій Ратко Младич мав особливе місце.
Геноцид у Боснії та Герцеговині тривав не лише у Сребрениці, він був організований від погрому в Прієдорі 1992 року до кульмінації у Сребрениці 1995 року, і Республіка Сербська була створена в цьому геноциді проти боснійців (бошняків), мусульман. Тому сербські націоналісти ніколи не відмовляться від Ратка Младича і завжди вважатимуть його героєм. Голосно, як зараз, або колись, мабуть, тихо…
Хоча Російська Федерація брала участь у створенні Міжнародного трибуналу в Гаазі та в Дейтонському мирному процесі в Боснії та Герцеговині в 1990-х роках, вона завжди грала подвійну гру. Офіційно вона засуджувала воєнні злочини перед Заходом, а в Сербії та Росії прославляла воєнних злочинців, таких як Ратко Младич, як сербських патріотів. Особливо після початку першої війни в Україні в 2014 році та тотальної агресії проти України в 2022 році Москва перейшла до риторики, яка заохочує сербський реваншизм та шовінізм на просторах колишній Югославії. Сербських воєнних злочинців у Росії представляють як мучеників, яких на Заході судили за те що вони серби за походженням. Хоча сама Росія брала участь у створенні Міжнародного трибуналу з питань злочинів війни по колишній Югославії в Гаазі.
Ще одне питання полягає в тому, що на Російську Федерацію та всіх, хто там здійснює та приймає рішення про агресію проти України та знищення українців, чекає Міжнародний суд. Це неминуче, і це буде за найтяжчі воєнні злочини – геноцид в Україні. Саме тому Росія релятивізує воєнні злочини в колишній Югославії.
Ще одне питання – ставлення до Ратка Младича та інших засуджених за воєнні злочини в Сербії. Навіть під час міжнародних судових процесів щодо воєнних злочинів усі націоналістичні партії в Сербії вважають Міжнародний трибунал у Гаазі антисербським. ЗМІ, особливо державні національні мовники, не приділяли достатньої уваги поясненню того, що злочини належать не сербському народу колективно, а окремим особам, таким як Ратко Младич.
Після приходу до влади в Сербії Александара Вучича та Сербської прогресивної партії, засуджених у Гаазі вважають прямо героями. Немає жодного свідомості про відповідальність за злочини в Хорватії, Боснії та Герцеговині та Косово. Сербський народ представлений як жертва західної політики. Це також сприяло зниженню популярності інтеграції в ЄС у Сербії. Сьогодні, особливо молодь у Сербії, нічого не знає про ці злочини, про контекст війни 1990-х років. Вони не знають про сербську окупацію третини Хорватії, вони не знають про контроль над двома третинами Боснії та Герцеговини, вони не знають про етнічні чистки понад мільйона албанців з Косова. Вони нічого не знають, бо це політичне табу в Сербії, і тут не говорять про це публічно”.
Злочину не було?
Професор та зовнішній співробітник ISLH «OCTOPUS» Гуракуч Кучі є визнаним науковцем, доктором міжнародних відносин та історії дипломатії. Він має своє пояснення, чому Ратко Младич залишається потужною фігурою в сербській політиці та суспільстві:
«Його пам'ятають не лише як постать воєнного часу, але й переосмислюють як взірець патріотизму. Таку ж логіку можна побачити, коли Мілошевича прославляють за те, що він не довів етнічні чистки албанців до кінця, або коли вшановують 37-му бригаду Югославської армії, члени якої пов'язані зі вбивством понад 1400 албанських мирних жителів у Косово».
У цій політичній культурі насильство щодо інших виправдовують тим, що це нібито був захист нації. Таким чином, злочинець перетворюється на «захисника», а злочин стає «патріотичною жертвою», пояснює Гуракуч Кучі. Тому прославляння Младича – це не лише проблема історичної пам'яті. Воно також має сучасну політичну та соціальну функцію.
«Коли інституції, політики та ЗМІ захищають або реабілітують осіб, засуджених за злочини, це означає, що злочини проти інших можуть бути виправдані або навіть винагороджені, якщо вони скоєні в ім'я національних інтересів. У цьому сенсі прославляння реабілітує не лише осіб минулого, а й логіку, яка їх породила. Це створює середовище, в якому майбутні актори також можуть розглядати насильство як шлях до статусу патріота, а не до відповідальності», – продовжує він.
Молоді покоління в Сербії та Республіці Сербській продовжують навчатися за допомогою текстів, матеріалів та наративів, які часто представляють албанців, боснійців, хорватів та інші групи з етноцентричної та ворожої точки зору. Ці наративи не лише успадковуються, але й постійно відтворюються та розширюються через публікації, документальні фільми та матеріали, призначені для молоді.
«Таким чином, конфлікт залишається не лише в пам'яті покоління, яке пережило війну, а й передається поколінням, які її не пережили», – наголошує професор Кучі.
Саме з цієї причини сьогоднішня проблема полягає не лише у запереченні злочинів, а й у перетворенні їхніх винуватців на прийнятні політичні та національні моделі. Заперечення говорить, що «злочину не було», тоді як прославляння несе ще небезпечніший меседж: навіть якщо це сталося, це можна виправдати, якщо це служило національним інтересам. Коли молоді покоління виховуються в такому дусі, прославляння Младича та інших засуджених фігур також має розглядатися з точки зору безпеки.
Суспільство, яке навчає молодь, що екстремальне насильство в ім'я «національної справи» може перетворити його винуватця на героя, знижує моральний та політичний бар'єр для використання такого ж насильства в майбутній кризі. У цьому сенсі прославляння не лише перетворює злочинців минулого на героїв; воно також може породжувати злочинців майбутнього, робить висновок Гуракуч Кучі.
Замість післямови
Смерть Ратко Младича збурила середовище інтелектуалів, політиків та представників наукового середовища, змусивши замислитися над тим, що відбувається з пам'яттю про воєнні злочини після того, як їхніх винуватців засуджено. Адже вирок суду не гарантує вироку в суспільній пам'яті. Якщо злочинця можна перетворити на героя, історія не закінчується разом із ним. І те, що сьогодні багато країн так рішуче підтримують Україну, – один із висновків, які світ зробив із Боснійської трагедії, підсумовує журналіст Бахрі Кані.
«Але я і весь світ, безумовно, були б дуже щасливі, якби цих злочинів не сталося. Що стосується Младича, то було б добре, якби таких людей у цьому світі було якомога менше».