Ірпінь: албанська версія
-
-
>
-
>
-
>
2740
Відтепер громадяни Косова матимуть змогу на власні очі побачити свідчення про воєнні злочини російських окупантів в Україні.
Ці докази зібрали маленькі мешканці міста Ірпеня, які за допомогою дорослих створили книгу «Ірпінь – мій дім». Видання складається з розповідей і малюнків дітей, які пережили окупацію, втрату рідної домівки та смерть близьких.
У Республіці Косово видали албанську версію цієї книги, створеної під час повномасштабного російського вторгнення. Спершу вона побачила світ в українському видавництві «Саміт-книга» за підтримки Ірпінської міської ради та меценатів. А минулого тижня співробітники видавництва Lena Graphic у Приштині урочисто передали замовникам щойно надрукований наклад в албанському перекладі.
Першими зустріли книжку українські журналісти, які отримали професійний прихисток у Приштині за програмою «Резиденція в Косові»: кременчужанка Тетяна Красельникова та Володимир Мартинов із Луганської області. Разом з ними був меценат і підприємець Реджі Краснічі.
«Переклад книги албанською мовою – це важливий крок, щоб навіть діти тут могли знати про масові вбивства, вчинені диктаторським режимом Путіна», – схвильовано каже він, гортаючи сторінки.
Книгу презентували під час міжнародного форуму «Жінки. Мир. Безпека», який зібрав представників і представниць із понад 40 країн. Із цієї нагоди до Приштини прибула мініделегація з Ірпеня: радниця міського голови з питань культури Софія Мартинюк (власне, авторка ідеї та дизайнерка, яка зверстала книгу), 15-річна Ірина Микульська (поетка, одна зі співавторок збірки) та її мама-вчителька. Всі троє були вражені тим, як їх приймали та як ставились у Косові. Ще більшим сюрпризом для українок стала можливість зустрітися з президенткою Вйосою Османі-Садріу та вручити їй медальйон у вигляді простреленої кулею квітки. Прикрасу виконала українська майстриня Олександра Плавінська.
Це доволі символічний подарунок, каже Софія Мартинюк. Після звільнення Ірпеня від окупантів місцеві жителі розмальовували понівечені уламками снарядів паркани квітами…
Під час форуму «Жінки. Мир. Безпека» трапився ще один зворушливий епізод. Наприкінці української панелі, коли відбулася презентація книги, до сцени вийшли студенти факультету мистецтв Приштинського університету. Вони тримали в руках свої роботи, присвячені Україні. Ці картини молоді художники намалювали під впливом майстер-класу з петриківського розпису, який нещодавно провела для них авторка цих рядків. Цей приклад дає певне уявлення про те, як щиро косовари сприймають біль українців.
А починалась історія української книжки в Косові з випадкового (та чи випадкового насправді?) збігу обставин. Рік тому кременчуцька радіожурналістка Ольга Прядко приїхала до Приштини разом із дев’ятирічним сином. Вона замовила кілька книг в українському видавництві, щоб дитина на чужині мала змогу читати рідною мовою. У посилці з-поміж інших книжок була збірка «Ірпінь – мій дім». Ольга каже, що кілька раз перечитувала її зі сльозами на очах.
Якось вона показала книжечку своїм друзям: засновниці онлайн-видання KultPlus і однойменного кафе-галереї Ардіані Паязіті та її чоловікові, Реджі Краснічі. В цьому закладі часто збираються творчі люди, проходять виставки та перформанси. Кілька заходів були присвячені Україні. Зокрема, минулого року журналістка Кріс Атовска привезла з Північної Македонії фотовиставку #StandWithUkraine, цьогоріч пройшла презентація трилогії про Україну політичного аналітика з Німеччини Лютфі Біляллі. Пані Ардіана неодноразово надавала галерейний простір для дозвілля українських та косовських дітей. Під час майстер-класу в лютому вони намалювали спільну картину.
Бажаним гостем цих заходів є перекладач і письменник Елві Сізері, який володіє багатьма мовами. Він узявся за переклад книги «Ірпінь – мій дім». Елві вважає цю роботу знаковою для себе, бо «вірші, оповідання, казки та есе написані дітьми під час російської окупації, коли Ірпінь разом зі своїми мешканцями перетворився на живий щит для захисту Києва».
Родина Ардіани Паязіті, а також єврейський дипломат і активіст Фльорін Зеві підтримали видавництво книги фінансово, а новостворена громадська організація «Мости дружби» – організаційно. Вийшов гарний результат. Перші примірники книги передали до дитячої бібліотеки Приштини та Косівського центру документизації воєнних злочинів.
Ольга Прядко каже:
«Ми плануємо розповсюдити книжки по дитячих бібліотеках Косова, Албанії, Македонії, аби світ більше знав про війну в Україні. А ще хочемо продати частину накладу на благодійних заходах, а на виручені кошти закупити книги для дітей Ірпеня».
Як на мене, поява україномовної літератури в Косові є безпрецедентною подією, яка сталася не завдяки, а всупереч обставинам. Між нашими країнами немає офіційних стосунків, та це не зупиняє косоварів у їхньому прагненні підтримати народ України. Пояснити цей феномен просто: чверть сторіччя тому в Косові була війна. Цей гіркий досвід є головним чинником, який пояснює співчутливе ставлення косоварів до українців сьогодні. Водночас у Косові з'явилась активна українська діаспора, здатна впливати на розвиток подальших стосунків Києва та Приштини.
Фото – Володимир Мартинов
Читайте також: Мир, що дістався косоварам надто дорогою ціною
