Слова Трампа теж вбивають

Десятки школярів у Києві чергують під розбитим російською ракетою будинком. У районі Святошина їх друг-підліток з ночі не виходить на звʼязок. Діти чекають, часом плачуть, часом зриваються і біжать до місця, де рятувальники з-під завалів дістали людину.

Я побачив ці фото на смартфоні у студенток в Луцьку, які стояли поруч на зустрічі з Дмитром Кулебою, колишнім головним українським дипломатом. На світлинах були їхні однолітки, які втратили друга внаслідок звірячого удару росіян.

Було чути, як дівчата схлипували, а потім перешіптувалися: «Поки Трамп, Венс, Рубіо погрожують нам, Путін – кидається ракетами. Таке от посередництво США».

Сполучені Штати після приходу Трампа та відновлення так званого діалогу з Путіним сприймаються в Україні дуже агресивно, часто риторика проти них на рівні з Росією. На тлі сечі трампістів в наші очі ми забуваємо, що Трамп – це не про всі США, а раніше їхня допомога дала нам можливість вистояти.

У Кулеби також запитали про те, як бути з американцями.

«Сподіватися виключно на підтримку партнерів – програшна позиція. Допомога – це тільки бонус до наших власних зусиль. Тепер і ми, і Європа вчимося цього, ставка тільки на свої сили», – відповів дипломат, який міг дуже швидко зідзвонитися з держсекретарем Блінкеном, щоб зустрітися на кордоні Польщі та України.

Новий ультиматум Трампа обговорюють на тлі нової хвилі російських жорстоких ударів по цивільних. Щоночі прилітає по Харкову, Одесі, Дніпру, пам’ятаємо терористичні удари по Кривому Розі та Сумах. Убивають росіяни, але від українців дістається й Америці, яка зараз сприяє московитам миролюбними за формою та окупаційними за змістом пропозиціями.

А ще 24 квітня вдарила новина про загибель у Києві брата і сестри — 21-річного Нікіти та 19-річної Софії, дітей лікаря-невропатолога клініки Київського нацуніверситету Ярослава Козлова. Обидва студенти. Тому ніхто не дивується, що чергова нічна атака по Києву надала коментарям про роль Америки ноток ненависті. Такої кількості реакцій на вимогу капітуляції, яку висунув Трамп Україні, не було з часу дуелі Зеленського з Трампом і Венсом в Овальному кабінеті.

Політолог Юрій Богданов констатував: 

«Трамп і Ко несуть солідарну з Путіним відповідальність за останні атаки по українським містам. Готовність зжерти будь-які дії Путіна, заява про «ми краще розуміємо російську позицію по Україні» від Рубіо, заяви про готовність вести бізнес на крові і вся інша маячня – це про те, що Путін може робити будь-що без відповідальності. Так, інколи слова вбивають. Слова Трампа, Рубіо і Ко – вбили українських дітей і дорослих».

Сергій Сидоренко так коротко описав суть так званої угоди очима Трампа: Україна погоджується, що Росія виграла війну. Європа погоджується, що Трамп врятував світ. США погоджуються заробляти з Путіним. За все це Трамп дає українцям щедру винагороду – почесне право віддати США половину прибутків від копалин.

«Не за просто так, звісно, а за честь бути партнерами Трампа. І не забуваємо про важливий обов'язок – щиро дякувати Трампові. У разі підозр на нещирість – будуть наслідки. Он, Путін був щирим – тепер в шоколаді», – написав оглядач «Європейської правди».

У більшості цими днями відчуття, що дві «могутні держави світу» намагаються стерти з лиця землі зайву маленьку третю.

«Але є щось більше, ніж необмежена влада, хворі амбіції та впевненість, що тримаєш Бога за бороду. Сам Бог.  Ми не знаємо його задуму, але робимо те, що можемо», – стверджує журналістка Інна Ведернікова із «Дзеркала тижня».

Нобелівська лауреатка та правозахисниця Олександра Матвійчук також без сліз не може дивитися на відео з рідного Києва. На одному з них рятувальник промовляє до жінки, яку дістають з-під завалів будинку: «Яночко, потерпи, будь ласка, сонечко».

Рятувальник говорить із теплом та турботою. Жінка при свідомості, але навіть на відео видно, як їй важко дихається.

«Я дивлюся це відео, і думаю. Думаю, коли ми йдемо до ліжка, ми не знаємо, чи прокинемося наступного ранку, бо війна – це лотерея. Думаю про психологічний терор Росії, щоб зламати нас та змусити змиритися із повільним вмиранням, бо окупація – це та ж сама війна, просто в іншій формі. І відчуваю, як в мені закипає злість. Хрін вам, а не наше майбутнє. Наше майбутнє буде без вас», – пише Матвійчук.

З лекції Кулеби в далекому від фронту Луцьку студенти також виходять більш упевненими. Без сліз на очах, але з бажанням бути потрібними своїй країні.