Українці за вибором
1166
Є країни, куди їдуть за зарплатами. І є війни, куди їдуть за контрактами. Є країни, де людина це одиниця ресурсу, а її внесок це частина бюджету
А є Україна
І це тотальний феномен
Сюди тисячі іноземців, десятки тисяч волонтерів з за кордону приїздять без грошей.
Без гарантій, соціальних пакетів, без контрактів, без раціональної логіки навіщо.
Без будь-якої вигоди.
Навіть без обіцянок повернутись назад
Іноземці приїздять в Україну бути поруч із нами. Бути частиною свого вибору
Вони стають до зброї.
Вони працюють в медицині.
На евакуаціях, витягують поранених. Вони приїздять на своїх авто, з купою медицини чи подарунків в Херсонські, Чернігівські і Запорізькі лікарні. Вони організовують збори на пікапи і привозять їх на нуль. Вони не отримують гроші, вони витрачають свої накопичення. Вони витрачають на це власні відпустки
Вони, мабуть, мають власні страхи..
Але іноді залишають тут власні життя…
Як люди, які свідомо обрали ідею
Я ніколи не чула, щоб українці масово їхали воювати за інші країни світу за сенс, а не за гроші
Так, були легіонери. Були контракти. І була така професія як солдат, який служить поза країною. Але це завжди мало комерційну складову. Про часи совка я не згадую.
Але тут зовсім інше!
Тут люди стають українцями не за паспортом, а за вибором. За своїм, тільки їм зрозумілим, внутрішнім рішенням. За моральною, ціннісною приналежністю!..
Вони залишають свої країни..
Вони ті, хто приїхав без контракту. І ті, хто став українцем без документа.
Вони стають частиною нас, входять у нашу війну, як у власну історію!
І на цьому тлі особливо боляче і паскудно виглядає інше.
Країна, куди їдуть воювати волонтерити і помирати іноземці, і країна, де множаться ухилянти, і ті хто ніяк не повʼязаний з допомогою перемоги чи полегшенню страждання цивільних людей.
Країна, де люди без українських паспортів кладуть життя, і країна, де за останні 4 роки раптово зʼявилась армія сотень тисяч «людей з інвалідністю», без жодного дня на фронті і не через обстріли наших міст. А ще в нас значно підвищилась ціла плеяда турботливих доглядальників, сумлінних доглядальників своїх родичів.
Країна, за яку віддають життя іноземці, ті хто нічого їй не був винен і країна, де ті, кому вона дала громадянство, ховаються від неї, хоч в Тисі, хоч за кордоном..
В мене, чесно, навіть немає осуду. Я не відчуваю до них гнів. Лише суцільний сором. Це просто екзистенційний дисонанс.
Це питання не до держави. Це питання до ідентичності кожного.
Бо виявляється: українцем можна бути без громадянства, і не бути ним маючи паспорт.
Виходить що країна це не завжди територія, не мова, і не кров.
Іноді країна це відповідь на запитання: «Хто Я?»
Ті, хто приїхав в Україну без контрактів і зарплат, хто витрачає свої гроші, здоров’я, хто гине тут, вже заслужено українці.
І, можливо, найважчий урок цієї війни не тільки в оскаженілій ненависті до ворога.
А в тому, хто МИ є.
І ким ми готові бути.