Принципово працювати для своїх: як Аліна Максименко в Угорщині чотири роки навчає українців рідної мови
2275 
Аліна Максименко з Марганця на Дніпропетровщині близько чотирьох років допомагає українцям опановувати рідну мову в Угорщині.
Починала з уроків для дітей у освітньому центрі Learning Without Borders («Навчання без кордонів»). Коли діяльність проєкту згорнули у 2024 році, вона продовжила викладати онлайн. Торік Аліну запросили створити офлайн-курс для дорослих, який організувало Самоврядування українців Будапешта, він отримав назву «Шість кроків до мовної легкості».
Для більшості українців Угорщина стала транзитною точкою, адже рівень підтримки для біженців там обмежений. Водночас політичний контекст формують заяви прем’єра Віктора Орбана про «мир за будь-яку ціну» та регулярні суперечки з ЄС через його позицію щодо підтримки України.
Напередодні парламентських виборів 12 квітня тема України знову стала частиною внутрішньої політики: вулиці Будапешта заполонили білборди із зображенням Володимира Зеленського, а питання допомоги біженцям і ставлення до Росії опинилися в центрі публічної дискусії.
Та попри це, Аліна Максименко відзначає ввічливість та емпатійність пересічних угорців та намагається допомогти українцям втримати зв’язок із домом.
У 2024 році журналістці Район.Закордон вдалося побувати в Будапешті в межах медійної програми обміну від організації Internews. Про контрасти Угорщини тоді й тепер, силу культури та мрії українців про повернення додому – читайте в нашому матеріалі.
У Будапешт – з одним наплічником
У ніч на 4 березня 2022 року російські війська захопили Запорізьку АЕС. Одразу після цього Аліна Максименко виїхала з Марганця, що на Дніпропетровщині, за шість кілометрів від станції.
Телефонний дзвінок, який пролунав раптово, дав їй лише 45 хвилин на рішення.
«Здрастуйте, я сьогодні машиною виїжджаю у Дніпро, є одне місце», – почула вона.
За пів години речі були зібрані в один наплічник. Попереду – невідомість і дорога до доньки в Будапешт, де, як тоді здавалося, вона пробуде лише кілька тижнів.
Евакуація стала першим випробуванням. У Дніпрі Аліна простояла 14 годин у черзі на поїзд до Львова. Вагон, переповнений людьми, темрява і страх – це закарбувалося в пам’яті назавжди.
«У купе їхало 18 людей. Вночі, пробираючись до туалету, доводилося буквально переступати через тих, хто лежав на підлозі, і я боялася, щоб тільки не наступити на матерів, які притискали до себе немовлят», – пригадує вона.
Коли евакуаційний потяг прибув до Будапешта, на вокзалі Ньюгаті жінка опинилася в натовпі біженців з України. Але разом із розпачем та хаосом там була й підтримка.
Місцеві волонтери швидко знайшли для неї тимчасове житло. Три дні прожила в угорки, яка без вагань відкрила свій дім для незнайомих людей.
«Це золота людина. І що б там не говорили політики, такі звʼязки на рівні людяності – безцінні. Ми не обірвали звʼязку і продовжуємо тісно спілкуватися. Вона досі мені говорить, що з моменту нашого знайомства я стала частиною їхньої родини. І повторює, що стільки сили, скільки є в українців, дано не кожному», – каже Аліна.
Згодом їй надали кімнату в невеликому мотелі під Будапештом. Там вона прожила два місяці – і стала свідком сотень трагічних людських історій.
Щодня туди прибували люди, які тікали від війни – виснажені, розгублені, травмовані.
«Одна бабуся, пам'ятаю, підходить до мене і голосно плаче: «Я хочу додому, куди вони мене везуть?». Я її обіймаю: «А де ваш дім?». «У Маріуполі». І дому вже немає. За сусіднім столом обертаються: «А коли ви виїхали з Маріуполя?». Вона каже, 17 березня, автобусом. І ті виїхали 17 березня автобусом. Це був єдиний день, коли дали «зелений коридор». Але дізналися вони про те, що виїжджали одним коридором, аж через дві доби вже у Будапешті. Страшні речі там відбувалися», – згадує Аліна Максименко.
Вона додає, що у березні-квітні 2022 року гуманітарні коридори з Маріуполя епізодично відкривали для евакуації цивільних та доставки допомоги, але часто зривалися через обстріли РФ.
У Будапешт Аліна виїздила волонтерити у хабах, які організували в центрі самоврядування українців в Угорщині. Тоді вони були переобладнані під роздачу гуманітарної допомоги.
Найчастіше українка долучалася до проєктів, які проводили для дітей. За освітою філологиня й викладачка, вона швидко знайшла своє місце поруч із тими, хто найбільше потребував підтримки. Найперші уроки проводили в напівпідвальних приміщеннях, а вже через кілька років ці ініціативи переросли у створення великої школи для українських дітей.
Аліна ж почала викладати українську мову в Будапешті у центрі Learning Without Borders, який відкрила організація Migration Aid.
«У цьому освітньому просторі діти мали змогу навчатися онлайн в українських школах. Вони були дуже налякані, здригалися від звуку трамвая. Тому нашою функцією було дати їм психологічну підтримку, згуртувати, допомогти стати близькими одне одному. І це вдалося», – вважає вимушена переселенка.
Learning Without Borders
Волонтерську організацію Migration Aid заснували в Угорщині у 2015 році після початку війни в Сирії. Тоді політика угорської влади була відверто антимігрантською, але вокзали Будапешта переповнювалися біженцями, які прямували до Австрії. Допомогу їм почали організовувати самі угорці – переважно через групи у Facebook, одна з яких і отримала назву «Migration Aid».
Як розповідав у 2024 році Район.Закордон президент організації Андраш Сіверт, тодішня державна риторика представляла мігрантів із Близького Сходу як чужу культуру, що нібито становить загрозу. Після початку повномасштабної війни Росії проти України у 2022 році ситуація для Угорщини була принципово іншою. До українських біженців поставилися інакше – зокрема через те, що війна зовсім поруч, а частина людей із Закарпаття є угорськомовними.
Тому у лютому 2022 року Migration Aid знову активізувала роботу: волонтери чергували на вокзалах і в кризових центрах. Для тих, хто потребував житла, створили базу з понад 1500 варіантів – квартири та кімнати пропонували звичайні угорці, а волонтери Migration Aid координували поселення і трансфер.
За словами Сіверта, у перші дні угорська влада не мала чіткого плану дій.
«Якби не волонтери та благодійні організації, багато українців просто залишилися б на вулиці», – додав він.
Наприкінці березня стало зрозуміло, що війна затягується, і організація орендувала у держави будівлю, розраховану на 300 осіб. Проте вже через кілька тижнів через цей шелтер пройшли понад 2000 українців, понад половину з яких – діти. Частина родин вирішила залишитися в Будапешті довше, тож виникла потреба в освітніх ініціативах.
Так у квітні 2022 року виник освітній простір Learning Without Borders.
«Це була не акредитована школа, а освітній простір. Головна мета якого – створити безпечне середовище, яке б сприяло мовній та культурній адаптації дітей. Учні продовжили онлайн-навчання в українських школах, але були й такі, що відвідували угорські, але прагнули спілкування з українськими однолітками», – пояснює Сіверт.
Там працювали українські педагоги, проводили заняття, літні табори, надавали психологічну підтримку, а також запустили програму для дошкільнят.
Організація Migration Aid не отримувала державного фінансування, а існувала завдяки приватним пожертвам, підтримці угорських підприємців та міжнародних організацій. Освітній центр Learning Without Borders фінансували американські донори.
Через зменшення кількості новоприбулих біженців, зміною їхніх потреб (більше дітей почали інтегруватися в місцеві школи або виїжджати в інші країни), а також завершенням фінансування окремих програм підтримки, утримувати окремий великий простір стало складно, і його діяльність згорнули наприкінці 2024 року.
Читайте також:Орбан – це не вся Угорщина
Нове життя – своїми силами
Для Аліни Максименко поїздка до Будапешта, яка видавалася тимчасовою, затягнулася. Через бюрократію вона рік жила без документів і не могла виїхати з Угорщини. Та навіть після їх отримання мріяла не про подорожі Європою.
«Я поїду в Україну», – сказала вона.
Перший рік еміграції для українки був найважчим. Навіть звичайні речі – піти в магазин чи до лікаря – викликали сильний стрес. Але й кожен наступний рік мав свої виклики.
«Психологи кажуть, що еміграція прирівнюється до втрати. Було таке відчуття, ніби велике дерево вирвали із корінням, і воно не знає, як прорости. Змінюватися все почало тільки тоді, коли я з'їздила в Україну. Тільки переїжджаєш кордон, стаєш ногами на свою землю, просто на митниці щось відбувається – і ти по-іншому себе почуваєш», – стверджує жінка.
В Угорщині українці, які втекли сюди від війни, здебільшого розраховують лише на себе. Допомоги практично немає, тому більшість одразу шукає роботу.
Після закриття школи Learning Without Borders Аліна почала викладати українську мову онлайн, а також із самого початку як інструкторка аеройоги почала проводити заняття з йоги в гамаках, які за ці роки сприяли психічній стабілізації багатьох українок.
Принципово хотіла працювати саме для своїх. І не лише через мовний барʼєр, хоча визнає: угорська мова дуже складна для вивчення.
«Є гарний мем: карта Європи, а на ній написано, скільки часу потрібно для вивчення певної мови. Наприклад, англійської – 24 тижні, іспанської – 32 тижні. І дві країни виділені яскраво-червоними плямами – Угорщина і Фінляндія, фінно-угорська група. І відповідь, скільки часу треба, щоб вивчити ці мови: "Удачі!"», – всміхається вона.
Попри складнощі адаптації, відзначає доброзичливість угорців.
«Такий у них менталітет: ти ще нічого не зробив, а вони вже «бочанат-бочанат», перепрошують. Коли знайомлюся з угорцями, то після того, як вони чують, що я з України, часто запитують: "Ти тут у безпеці?" або "Чи можу я чимось допомогти?"» – розповідає жінка.
За ці роки Аліна бачила агресію лише двічі. Якась угорська бабуся кричала на маленьких дітей: «Це моя країна, їдьте у свою!». Та одного разу в магазині попросили, щоб говорила угорською. Але вони навіть не знали, що вона українка, бо розмовляла англійською.
Найболючішими у роботі були реакції дітей. Вони могли ховатися під парти від звуку сирени поліцейської машини і знали, як відрізнити «прильоти» від «виходів».
Культура об’єднує, де б ми не були
За чотири роки жінка була в Україні багато разів, але вдома, у Марганці, – жодного разу. Її рідне місто обстрілюють щодня, і ситуація лише погіршилася. Там залишаються батьки, які відмовляються виїжджати.
Щоранку вона отримує від матері повідомлення: як минула ніч. Це їхній ритуал – маленька нитка зв’язку між двома реальностями.
Попри нове життя, роботу і людей поруч, найбільше бракує простого відчуття – бути вдома.
«Воно з’являється тільки тоді, коли я приїжджаю в Україну», – каже Аліна Максименко.
По-іншому почала відчувати себе в Угорщині лише згодом, коли зрозуміла, що тут теж може бути не менш корисною.
Наприклад, минулого року провела офлайн-курс української мови для дорослих, який організувало Самоврядування українців Будапешта.
«Курс, який я створила, мав назву «Шість кроків до мовної легкості». Він був для українців, які тут вже багато років, і хотіли оновити знання про сучасний правопис, або російськомовних, які в процесі переходу на українську. І ми надали їм лагідну підтримку в цьому переході», – ділиться викладачка.
У Будапешті жінка почала грати в театрі та пішла співати в український хор «Спів.очі».
Читайте також:
Співають не по нотах, а по серцю: українські біженці в Угорщині об’єдналися у хор «Спів.очі»«На початку, коли я приїхала в Угорщину, зовсім перестала слухати будь-яку музику. Ніби відрубало. Але саме на народних піснях у мені почало щось оживати, повернулись емоції. Я почала відчувати сильну реакцію тіла, ніби прокинулася родова пам'ять. Зрозуміла, що наша культура – це велика сила, і де б ми не були – це те, що нас обʼєднує завжди», – переконана українка.
А ще додає, що у Будапешті доволі сильна українська спільнота.
«Зокрема українська асоціація «Єдність» проводить колосальну роботу зі збереження української культури, збору коштів для ЗСУ, організовує збір гуманітарної допомоги для медичних закладів, для дітей, а також всіляко сприяє тому, щоб голос України звучав не тільки в Європі , а й за океаном», – підкреслила жінка.
