У Стамбулі волинянка нагадує про українських військовополонених: історія Ольги Созонюк, чию сестру вбила Росія
4255 У Стамбулі та інших містах Туреччини проходять мітинги на підтримку українських військовополонених та безвісти зниклих захисників. Волинянка, яка втратила на війні сестру, виходить на ці акції.
Про те, чи допомагають такі публічні заходи в іншій країні повертати захисників і захисниць України додому з неволі та полеглих у війні на вічний спочинок у рідну землю, розповіла в ефірі «Вечірнього Району» волинянка Ольга Созонюк (Кара).
Війна, яка забрала сестру
Ольга Созонюк нині мешкає у Стамбулі. Вона ще до повномасштабного вторгнення вийшла заміж за громадянина Туреччини. Зараз виховує сина.
Жінка цьогоріч вкотре брала участь у мітингах на підтримку українських військовополонених та родин, які роками живуть у невідомості. Для неї це не абстрактна громадянська позиція, а особиста історія, пов’язана з болем втрати та пам’яті. Адже у вересні 2022 року у війні проти російських окупантів загинула її сестра-близнючка.
Олена Созонюк служила медикинею 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого. Її вбили російські окупанти під час евакуації побратимів.
Сиротою стала трирічна донька військовослужбовці. Зараз дівчинці вже 6 років, її виховують дідусь і бабуся, які мешкають у з селі Обенижі Турійської громади.
Аби не замкнутися у власному болю, Ольга стала виходить на вулиці чужого мегаполіса і спільно з іншими нагадувати світу про полонених і безвісти зниклих українців, зокрема тих, яких знала особисто.
«Я щиро сподіваюся, що всі сім’ї дочекаються своїх рідних вдома. І мої земляки, односельці повернуться додому. Не хочу, щоб ці жінки й матері проживали той біль, який я переживаю щодня після загибелі сестри. Нехай очікування закінчиться обіймами, а не горем», – ділиться волинянка мотивацією долучатися до акцій.
«Ми не мовчимо, ми не забуваємо»
Після одного з таких мітингів Ольга написала слова, які стали емоційним маніфестом тисяч родин.
«Ми не мовчимо, ми не забуваємо, ми чекаємо. Ваші імена звучать, ваші обличчя пам’ятають, вас чекають вдома, вас люблять, вас шукають. І ми будемо стояти до кінця, поки кожен не повернеться».
Саме такою, уточнює співрозмовниця, була мета масштабної акції, що тривала кілька днів наприкінці лютого 2026 року у Стамбулі та Анкарі. На неї з’їхалися сім’ї загиблих, рідні полонених та безвісти зниклих військових.
Ольга каже: люди вийшли, щоб світ бачив, що українські захисники та захисниці досі перебувають у неволі. Частина з них незаконно засуджені. Ще частина взагалі не має жодного офіційного статусу – ні полонених, ні зниклих безвісти. Але, як уточнює жінка, рідні знають, що ці українці сидять у російських тюрмах, і роблять максимум зусиль для їхнього визволення.
Найбільший мітинг у Стамбулі
За словами Ольги, у лютому цього року в Туреччині провели одні з наймасштабніших таких акцій від початку повномасштабної війни. До участі долучилися представники багатьох українських бригад, зокрема і тих, що мають волинську «приписку».
Також були учасники-представники громадських організації родин військових, зокрема об’єднання тих, хто шукає зниклих на Курському та Брянському напрямках. Одна з них – ГО «Слідами тих, кого чекають», що позиціонує себе як спільнота жінок, матерів і дітей, яких об’єднали спільний біль та надія.
Разом із українцями виходили кримськотатарські організації, черкеська та чеченська діаспори. Ці всі люди знають, що таке російська агресія та окупація, які нестерпні катування і жахи переживають ті патріоти, які потрапляють у московську неволю.
Туреччина, каже волинянка, залишається важливим міжнародним майданчиком для теми обміну полоненими. Саме тому такі акції тут мають особливе значення.
Стояла за брата. Стояла за односельчан
Поки Ольга виношувала сина і він був маленьким, жінка не мала змоги і сил відвідувати такі акції. Але коли дитина підросла, волинянка почала поєднуватися до таких заходів.
І, каже вона, на власному досвіді переконалася – такий тиск на Росію працює. Бо минулого року Ольга виходила на мітинг за свого двоюрідного брата – волинянина зі 115-ї окремої механізованої бригади, який на той час перебував у полоні.
Завдяки активності рідних (зокрема сестрі військвого Мирославі, яка теж була минулоріч у Стамбулі), участі громади та постійному нагадуванню про полонених, чоловіка вдалося повернути в Україну під час обміну у травні 2025 року. Воїн повернувся додому, у Зимнівську громаду на Волині.
Цього року жінка стояла вже за інших, зокрема і своїх односельчан. На плакатах, які тримала Ольга, були імена Віталія Стожука і Дмитра Клімука, а також інших військові з Турійської громади на Ковельщині, чиї родини звернулися до неї по підтримку.
«Я їх не знаю особисто. Але сестри полонених до мене звернулися, бо нас об’єднала війна. Офіційно підтверджено перебування у полоні Вадима Федонюка із села Туропин та Анатолія Шумського із села Турія. Вони утримуються у колоніях на території Росії. Я стояла і за них», – розповіла Ольга.
Жінка дуже зраділа, коли 6 березня дізналася – під час чергового обміну Анатолій повернувся додому.
Українці у Стамбулі: ентузіазм спав
Ольга відверто говорить і про інший бік життя української громади в Туреччині.
Вона констатує: до повномасштабної війни більшість українців у Стамбулі були російськомовними. Та що казати! Вони навіть брали участь у спільних із росіянами заходах 9 травня. Як саркастично зауважує вона про ті акції «бєзсмєртного полка», «носили дідів на палках».
Після 24 лютого 2022 частина людей змінила позицію, підтримувала Україну, долучалася до акцій. Але з часом активність зменшилася.
Перші два роки підтримка була значно відчутнішою. Зараз активістам усе складніше збирати людей і тримати тему України в полі уваги тих владців у Туреччині, які мають вплив на дії Росії.
Цю роботу ускладнює те, що для значної частини турків немає різниці між українцями і росіянами. Це все для них – «руси».
Фото: Ольга Созонюк та Слідами Тих Кого Чекають
Турки питають, чи війна ще триває
Ще один виклик – інформаційна втома світу. Бо, наприклад, турки з кола спілкування Ольга розуміють реалії війни в Україні, бо вони знають про особисту втрату жінки, про маленьку племінницю-сироту і що Олену на захисті Вітчизни вбили російські окупанти.
Але, констатує вона, більшість іноземців далекі від теми війни в Україні та усієї тієї біди, яку принесла Росія на наші землі.
«Для них це просто «десь там», – визнає співрозмовниця.
За словами Ольги, турецьке телебачення на початку повномасштабного вторгнення й у перші два роки активно висвітлювало події в Україні. Тепер про війну говорять значно рідше – лише після масштабних трагедій чи великих обстрілів, де гине багато цивільних.
Через це деякі турки щиро дивуються і перепитують, чи в Україні ще досі триває війна. Бо, мовляв, вони думали, вона вже закінчилась.
Коли Ольга розповідає на роботі, що так, війна є, то люди тільки кажуть: ой, то так довго.
Для українки ці слова звучать боляче. Бо для неї війна – і особиста трагедія, і біда країни, де вона народилася і виросла, де живуть її батьки та рідні. Тому й каже, що ходитиме на акції-нагадування, аби бути у Туреччині голосом полонених, безвісти зниклих, загиблих, аби всі, хто живе надією на повернення рідних, які боронили Україну, дочекалися своїх вдома.
***
Створено за підтримки урядів Норвегії та Швеції в межах Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання.