«Сила єдності» із Любліна: як біженки з України підтримують своїх, поляків і фронт
1467 
Коли у лютому 2022 року ти виїжджаєш з України з дітьми, рятуючись від повномасштабного вторгнення у твою країну російських окупантів, то навряд чи думаєш, що вже за рік очолиш організацію, яка працюватиме для українців, поляків і підтримки фронту, на якому точиться кривава війна за незалежність усієї Європи. Але саме так склалося життя Вікторії Захарової – українки, громадської діячки, волонтерки та очільниці (президентки) Fundacja Siła Jedności (Фундації «Сила Єдності») у польському Любліні.
Її доля склалася так, що вимушена евакуація переросла у системну допомогу людям, адвокацію України за кордоном і реальну роботу на допомогу тим, хто боронить Україну або постраждав від війни. Про це вона розповіла в ефірі «Вечірнього Району».
Виїхала з України – і почалося волонтерство
Вікторія каже: частиною організації стала через те, що, як і тисячі інших українок, рятувалася від війни.
Після початку повномасштабного вторгнення вона із двома маленькими дітьми виїхала до Польщі. Однак не замкнулася там у власних проблемах, а одразу ж разом з іншими жінками почала допомагати біженцям, зустрічати людей, вивозити їх із кордону, шукати житло та підтримку.
Так почалося волонтерство, яке згодом стало великою щоденною роботою.
Фундація «Сила Єдності» – єдина в Любліні організація, яку заснували біженці-українки і яка допомагає не тільки своїм громадянам, а й полякам. Створили її 27 лютого 2023 року, на початку другого року повномасштабної війни в Україні, зрозумівши, що схеми «з рук у руки» вже замало.
«З такими ж біженками-українками вирішили так, тому що без цієї офіційної реєстрації мало що могли робити в великих кількостях, щоб допомагати іншим людям і, тим паче, висилати Україну», – уточнила співрозмовниця.
Одна зі співзасновниць згодом повернулася в Україну. Проте Вікторія не залишилася одна, вона знайшла дуже велику команду, в яку об'єднались у Любліні небайдужі українці.
Важливо, що «Сила Єдності» працює не лише з українцями. Фонд підтримує також поляків, які опинилися у кризі, зокрема бездомних. Паралельно постійно збирає і передає допомогу в Україну.
Її отримують військові, дитячі будинки, переселенці та родини у різних містах: Луцьку, Житомирі, Львові, Ірпені, Харкові, Кривому Розі, Дніпрі, Запоріжжі та інших. Наприклад, із Луцька їй дякували за підтримку мешканців Центру допомоги ВПО «Адреналін Сіті».
За словами Вікторії, найбільше, звичайно, намагаються шукати можливості допомоги саме сходу України, де ситуація найважча. Наприклад, у березні 2026-го польський Люблін, що сусідить з Волинню, приймав у себе групу дітей та молоді із аж Сум – свого міста-партнера, яке щодня зазнає втрат, бо постійно перебуває під обстрілами, оскільки розташоване лише за кілька десятків кілометрів від лінії фронту.
Власне у громадській роботі для жінки, наголошує вона, важливо, що є розуміння, співпраця та взаємодія із владою Любліна. Це відкриває чимало дверей, за якими можна вирішити проблему. Частина проєктів взагалі проходить під патронатом президента міста, а коли потрібна дієва допомога – у мерії готові слухати і реагувати.
До слова, Вікторія Захарова має медаль від очільника Любліна за свою волонтерську діяльність. Нагородили її у 2023-му. Тоді це стало цілковитою несподіванкою, значення якої воно й не зразу осягнула.
Зараз вдячна за це. Але каже: для неї важливі не грамоти чи нагороди, а ставлення. Саме тому особливо цінує моменти, коли у владних кабінетах не відгороджуються, а питають: «Чим можемо допомогти?»
Тисячі українців виходили на площу. Зараз – переважно «зайняті»
Перший рік війни у Любліні був часом великої мобілізації українців. За словами Вікторії, після масованих обстрілів людське море збиралося на центральній площі міста – з прапорами, плакатами, лозунгами підтримки України. Цими мітингами їхні учасники й учасниці нагадували Європі: війна триває, ми боремося, а світ не має права звикати, бо окупанти увірвуться і в їхні домівки, якщо їх не вигнати з наших земель.
У 2026-му в Любліні вже теж пройшла низка публічних заходів. Власне, 9 квітня відбулася перша за три роки така, що вже Siła Jedności мала статус офіційного організатора, а п'ять польських організацій, дуже потужних у місті, долучились як співорганізатори. На ній вкотре наголошували, що Європа має бути єдиною у підтримці України і що це спільна безпека.
«Мусимо давати розуміння, що якщо не допомагати нам, то наступна країна може бути будь-яка з держав Євросоюзу, бо агресори самі не зупиняться», – пояснює Вікторія.
У лютому, в четверті роковини повномасштабного вторгнення Росії, теж пройшли заходи-нагадування про війну в Україні. Один із них – експозиція на вулиці із фотографій 53 загиблих дітей з різних міст України, короткі історії їхнього життя та смерті. Хоча, уточнює співрозмовниця, вони не чекають якихось дат, а завжди максимально використовують найменшу змогу говорити про війну в Україні.
Щодо акцій у лютому, то волонтерка з гіркотою каже: більшість були поляки, а не українці.
«У мене серце кричить і розривається. Люди, ви настільки зайняті, так влаштувалися, що не можете найти пів години, щоб прийти і вшанувати загиблих?», – ледве стримує емоції жінка.
Вона розповідає, що, попри погані погодні умови, поляків було багато, зокрема і представники влади. А громадян країни, яка палає у війні, – значно менше. Волонтерка зізнається, що їй за цей факт соромно. Бо українці та українки вже мають у Польщі роботу, житло, побутову стабільність – і водночас забувають, чому опинилися тут. А Вікторія переконана: мовчання зараз грає на руку Росії.
Публічні акції іноді не минають без надзвичайних ситуацій. Наприклад, у червні 2025 року у межах грантового проєкту, під патронатом президента міста, у Любліні створили мурал подяки від українців й урочисто відкрили, запросивши журналістів, представників влади.
Подія набула широкого медійного розголосу. В мережах хейтери писали негатив, але в реальності організатори опонентів ніби не мали.
Але вже через місяць мурал невідомі замалювали чорною фарбою. Команда виявила одразу, хто це все зіпсував, звернулася до поліції із заявою та публічно оголосила через медіа: якщо ті, хто це зробив, усвідомили помилку – нехай приходять і усе відновлять.
Так і сталося. Хлопці, які зіпсували цей мурал на знак вдячності, вийшли на зв’язок, перепросили і пообіцяли у листі створити новий. Його планують відкрити влітку 2026-го у центрі Любліна.
«Розумію, що нас хотіли принизити. Десь,спрацювала російська пропаганда. Але все вийшло на об’єднання», – резюмує співрозмовниця.
Найважче – знайти логістику
Одна з наймасштабніших допомог від «Сили Єдності» надійшла в Україну у березні цього року. Українка оформила заявку на один із польських фондів, пов’язаний із великими брендами. Той, на превелику радість і здивування жінки, передав команді Вікторії новий одяг з цінниками – 135 коробок по 40 кілограмів кожна.
90% допомоги одразу відправили в Україну. Частину отримали дитячі будинки, де цей одяг був особливо потрібен малюкам. Вони звітують та дякують.
Втім, наголошує співрозмовниця, не все так легко і просто, бо допомогу ще треба довезти. І саме логістика, каже волонтерка, залишається найбільшим викликом для її організації.
Потрібно знайти транспорт, бажано безкоштовний, погодити все документально, а далі – пройти кордон. Останнє часто не обходиться без прикрощів.
У березні фонд відправляв понад тонну допомоги разом із партнерами. Та під час перевірок на митному контролі вантаж пошкодили: порозривали пачки з макаронами, розлили воду, частина речей «літала» по авто. В Україні були вражені побаченим, коли відкрили машини, які прибули до них.
Для волонтерів це боляче, бо за кожною коробкою стоїть чиєсь бажання допомогти . Ці люди, які відправляють «гуманітрарку», – такі ж небайдужі до доль тих, хто потребує підтримки, як Вікторія Захарова та її команда. І той плачевний вигляд, який має передача після «огляду» на митниці, нівелює зусилля десятків людей та залишає важкий осад в душі.
Та Вікторія Захарова каже, що складати рук через такі прикрощі ніхто не збирається. Бо її особиста історія – про вибір, який робить одна людина і від якого мають добро й допомогу інші. Це про те, що українці за кордоном не перестають бути частиною своєї країни. Вони збирають допомогу, працюють з місцевою владою, переконують іноземців, нагадують про війну і тримають зв’язок з домом. Бо для багатьох із них вимушена еміграція стала не втечею, а новою формою боротьби.
***
Створено за підтримки урядів Норвегії та Швеції в межах Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання.