Вона не обирала бути чоловіком: феномен албанських бурнеш
3638 
Нещодавно в Приштині проходив міжнародний фестиваль монодрам MONOAKT 2026. Його родзинкою стала п’єса «Бурнеша» (Burrnesha) режисерки Вальбони Дзібрі з українською акторкою Мариною Іващенко в головній ролі. Це історія жінки, яка раз і назавжди змінила своє життя: взяла чоловіче ім’я, почала вдягатися, думати й поводитись як чоловік. І це не тому, що прагнула змінити свою гендерну ідентичність. Просто за інших умов патріархальне суспільство не дало б їй такої можливості.
Бурнеша – не вигадка і не гіпербола, а цілком реальна практика в окремих регіонах Албанії, Косова та Чорногорії, коли за браком чоловіків у родині їхню роль починає виконувати жінка. Вона назавжди зрікається можливості кохати, одружуватись і народжувати дітей, натомість отримує право успадковувати майно, вести сімейні справи та навіть приймати рішення про кровну помсту. Так було заведено в середні віки, і цей звичай подекуди зберігається на Західних Балканах донині.
За межами Балкан про бурнеш заговорили після проекту «Клятвені діви Албанії» американської фотографки Джилл Пітерс. У 2008-09 роках вона об’їхала з камерою в руках десятки гірських сіл і створила серію портретів бурнеш, а заодно записала їхні історії. Так суто балканський феномен привернув увагу світової аудиторії та, зокрема, митців. З'явилися сотні публікацій у медіа та літературні твори, серед яких відоме оповідання «Албанська діва» нобелівської лауреатки Еліс Манро.
У 2015 році Лаура Біспурі зняла художній фільм «Клятвена діва» з Альбою Роквакер у головній ролі. Стрічка розповідає історію дівчини на ім’я Хана, яка прийняла обітницю й жила як чоловік у горах Албанії. Через багато років вона поїхала до Італії, і там заново відкрила свою жіночу ідентичність: почала приміряти сукні й фарбувати губи, ходити на побачення та приймати власне тіло таким, яке воно є. Хана пережила глибокий внутрішній конфлікт і осуд з боку оточення, але ніщо не завадило їй на шляху повернення до себе.
У 2023 році побачила світ документальна стрічка «Бурнеша» Лукаса Тільке. Три її героїні виросли в бідності й змалечку стикнулися з тяжкими випробуваннями, і кожна по-своєму прийшла до рішення стати бурнешею.
«У нашому селі жінки ніколи не розмовляли. Говорити дозволялося лише чоловікам. Як жінки, ми були зобов'язані погоджуватися на все», – згадує одна з них.
Для другої вирішальним став нещасний випадок, коли ще дитиною втратила кисті обох рук. Для третьої все змінила смерть батьків, і треба було брати на себе відповідальність за родину.
Героїні фільму говорять не лише про свої травми, а й про силу, яка допомогла їм прожити життя за власним вибором. Це підтверджують слова наприкінці картини: «Клятвені діви – люди слова. Немає нічого важливішого за клятву, яку ти дав. Я чоловік. Бог дав мені силу. І мій голос буде почутий у родині, в суспільстві, скрізь».
Водночас героїні фільму усвідомлюють, що обравши інший статус, вони приносять в жертву своє особисте життя: «У день, коли я отримав травму, все скінчилося… Для мене на цій планеті ніколи не буде чоловіка. Ні зараз, ні до моєї смерті!».
Не оминула ця тема й український театральний простір. Історія албанських бурнеш у різні роки оживала на підмостках Одеського театру юного глядача імені Юрія Олеші, Хмельницького обласного академічного музично-драматичному театру імені Михайла Старицького, Львівського академічного обласного муздрамтеатру імені Юрія Дрогобича. Більшість вистав створені за мотивами твору Олега Михайлова «Клятвені діви».
Після перегляду фільмів та вистави про бурнешу мене не полишало запитання: чому жінка, щоб отримати свободу, була змушена перестати бути «жінкою» в соціальному сенсі? Саме тому мені захотілося поговорити з Мариною Іващенко не лише як з акторкою, а й як із психологинею (Марина займається психотерапевтичними практиками – Авт.).
«Якщо чесно, я не обирала цю роль, її запропонувала мені режисерка Вальбона Дзібрі, – каже вона. – Відмовитися було неможливо. Моновистава – це величезний виклик, який потребує акторської майстерності, довіри, внутрішнього пошуку й великих емоційних ресурсів».
Актриса зазначає, що історія Бурнеші для неї – насамперед про вибір і про вартість свободи. Героїня платить за свій вибір надто високу ціну. Вона відмовляється від частини себе.
«Мене хвилює не те, ким вона стала, а чому в неї взагалі не було іншого виходу, – розмірковує Марина Іващенко. – Як психологиня я розумію, що будь-яке суспільство пропонує людині певні соціальні ролі. Але вони не повинні бути настільки жорсткими, щоб людина мусила зректися себе заради виживання! Тому для мене «Бурнеша» – це історія навіть не про гендерну ідентичність. Вона про соціальні правила, які інколи виявляються сильнішими за людські бажання й право прожити власне життя».
У виставі є сцена, коли після смерті батька героїня дивиться на матір і каже: «За Кануном дві жінки не можуть жити без присутності чоловіка». Актриса зізнається, що навіть після десятків зіграних вистав її шкіра вкривається мурахами від цих слів.
«Коли ми грали в Італії, я чула, як у залі ніби підіймалася хвиля, люди починали перешіптуватися. Вони запитували: «Як таке могло бути?» І саме це, мені здається, є головним нервом вистави», – зазначає моя співрозмовниця.
Вона зізнається, що грати людину, яка прийняла рішення змінити свою соціальну роль, було непросто. Зовнішня трансформація жінки в чоловіка була важливим завданням, але не головним.
«Ми довго працювали над пластикою, манерою рухатися. Спочатку моя героїня ніби лише приміряє на себе чоловічу роль, намагається наслідувати чоловіків. Раніше вона бачила, як чоловіки ходять, широко розставляючи ноги, а тепер пробує, спершу незграбно, повторювати ці рухи. Згодом її рухи змінюються і стають більш природними», – розповідає актриса.
Та найважливішим за зміну голосу та пластики було передати всю безодню самотності людини, яка добровільно відмовилася від звичних радощів життя.
Наприкінці вистави є танець, який символізує примирення Бурнеші з її вибором. У ньому залишаються і жіночі, і чоловічі рухи.
Марина каже: «Важливо, аби глядачі залишилися з відчуттям, що нові обставини не зруйнували душу моєї героїні. Вона не втратила своєї гідності, попри все, що довелося пережити».
Найцінніше для актриси – коли після вистави глядачі не починають сперечатися про гендер чи шукати ярлики, а просто співпереживають головній героїні, передусім людині. Значить, історія їх справді зачепила. І це, мабуть, найдорожче, підсумовує Марина Іващенко.
Наостанок вона додає: «Мені подобається моя акторська ідентичність. Вона нагадує, що на життя можна дивитися не лише через призму завдань, які потрібно вирішити, а й як на історії, які ми проживаємо».
Матеріал підготовлений в межах онлайн-академії «Незламні голоси в часи війни» для журналісток, медійниць і блогерок. Ініціатива реалізується у партнерстві благодійного фонду «Гендер Зед» (Запоріжжя), «Прес-клубу реформ» (Кропивницький) та Deutsche Gesellschaft (Берлін) за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини в межах програми #civilsocietycooperation та фундації #WeAreAllUkrainians.
Читайте також:
- Культура
Історія Миколаєва у кадрах: 500 унікальних фотографій переведуть у цифровий формат
- Буськ
Тріумф на міжнародній сцені: народний театр «Свічадо» з Буська виборов Гран-прі Шевченківського фестивалю
- Рахів
На Рахівщині стартував проєкт «Пізнай Ясіня»: збиратимуть історії та спогади місцевих
- Баштанка
«Пухнастий квіз» та малювання на планшетах: як у Баштанській бібліотеці відзначили День котів
- Культура
Українську гастрономічну спадщину популяризуватимуть спільно: Мінкульт і Центр гастрономічних досліджень започатковують партнерство