За крок до вулиці. Тисячі українців у Великій Британії у пошуках житла

В українському кафе в Йорку — місці, де українці збираються раз на два тижні, яблуку нема де впасти. І не тому, що тут можна довідатись останні новини з життя громади чи безкоштовно посмакувати смачним кабачковим супом, який готують британські волонтери. Сьогодні тут представники ради Йорку розповідають про те, що чекатиме далі громадян України, які в’їхали у Велику Британію, в статусі біженців. Час піврічного перебування у британських родинах спливає і кожному українцю відтепер треба шукати житло і орендувати його. 

Ольга — жінка років шістдесяти із підведеними синім олівцем очима, міцно притискає яскраво-червону сумку і зітхає — «Ну, як я тут знайду те житло? Я тут сама, сама розумієте?». Ольга намагається знайти підтримку в очах співгромадян довкола, але більшість з них лише зітхають.

Представники британської влади в кафе ввічливо вислуховують кожного і попри все усміхаються. Перекладачі, які сидять за столами поруч із чиновниками, кожному біженцю втомлено пояснюють одне і те саме — «шукайте житло, не гайте час. Шукайте просто зараз».

Програма Home for Ukraine була розроблена урядом Бориса Джонсона з весни минулого року — щойно в Лондоні оговтались від наступу російських військ на українські терени. Польща і Німеччина вже захлинались від біженців, коли Велика Британія оголосила про початок прийому українців. Утікачі отримували візи, хоч іноді чекали на них по півтора місяці. Однак, все ж варто зазначити, що подібних програм Британія раніше й не організовувала. Українцям надали кращі умови, ніж наприклад утікачам з Афганістану, Сирії чи Іраку, які також рятувались від військових конфліктів. Ті змушені чекати на дозвіл на роботу чи навчання, перебуваючи у закритих центрах для мігрантів. Українцям же дозволили працювати відразу, а двері своїх будинків для них відкрили звичайні британці.

Наразі в країні 185 тисяч українських біженців і ця цифра зростає — заявки про подання на схему  Home for Ukraine надсилають і досі. І з таким напливом біженців, Велика Британія впоратись не може. Уряд Бориса Джонсона, який вочевидь не розраховував на тривалу війну, нещадно критикують місцеві громадяни. 

75 річна Маргарет з підкрученим сивим волоссям і з темно-синіми сережками з венеційського скла, сидячи у кав’ярні, розмірковує — «Вони ухвалили рішення не подумавши про людей. От куди їм усім тепер подітись? У мене жила українка, молода. Але ми з чоловіком вже не молоді. А в цієї дівчини зовсім інший ритм життя, вона взагалі інша. Нам було важко разом. Ви знаєте, як важко було прилаштувати її? Це ж неймовірно просто». Маргарет не змогла прожити з 20 річною Валентиною відведені програмою шість місяців, її чоловік захворів і британка попросила Раду міста знайти українці нових спонсорів. Валентині пощастило — їй знайшли професора університету, який погодився надати їй одну з кімнат свого дому. Однак, це радше виключення. Зараз Рада Йорка звертається до британських медіа з проханням допомогти поширити інформацію —  розшукують нових спонсорів, власників осель, які готові прихистити українців.

А все тому, що соціального житла у Великій Британії недостатньо. Уряд Маргарет Тетчер у 1980 ті роки дозволив приватизовувати комунальну власність — і відтоді соціальне житло стали викупати його мешканці. А от нове будувати припинили — через фінансові кризи з 1980-х ці статті бюджету урізали.

Біженцям з України пропонують орендувати житло. Левову частку орендної плати гасить держава. Утім, більшість утікачів з України — жінки із дітьми, яким нелегко поєднувати догляд за малечею із роботою. Влаштуватись вони можуть здебільшого на некваліфіковану роботу і на неповний день. З такими прибутками — неможливо зібрати на банківському рахунку велику суму, яку слід представити орендодавцю, як підтвердження стабільних статків. А ще й заплатити «бонд» і плату за кілька місяців наперед.

Власника будь-якої нерухомості у Великій Британії традиційно називають лендлордом — господарем землі. Цей термін з’явився ще в часи раннього Середньовіччя. Будь-який лендлорд в цій країні — людина заможна апріорі. Охочих наймати житло в британських містах і селах — набагато більше, ніж пропозицій на ринку оренди.

Така тенденція останніх кількох років. З початком епідемії коронавірусу, а далі й енергетичної кризи, як наслідку російської агресії проти України, доходи в британців стали падати, а ціни на нерухомість зростати. Студенти тепер не можуть придбати свої перші квартири в кредит — так, як це робили їх батьки. 

«Все дуже складно. Мій син вчиться кілька років в університеті, але ми не можемо йому купити невеличку квартиру, змушені знімати. А я свою першу квартиру купила, коли була студенткою. Взяла її в кредит. Хай маленьку, але вона була моя» — каже Бет, жінка п’ятдесяти років, яка підвозить мене на авто.

Через високий попит на нерухомість лендлорди можуть обирати тих орендарів, які їм до вподоби. І одинока біженка з дітьми, яка залежить від соціалки навряд зможе конкурувати, наприклад, із англійським студентом. Тож, варіантів в українців небагато — деякі з них об’єднуються, аби шукати житло разом, а дехто спаковує речі і збирається додому.

Я знову бачу шістдесятирічну Ольгу з червоною сумкою в парку, вона вигулює свого йоркширського тер'єра. Витягає з кишені собачі солодощі і усміхається, коли песик радісно виляє хвостом. На моє питання, чи знайшла вона житло, змінюється в лиці: 

«Люди повертаються додому. А куди мені повертатись? Я з Маріуполя. Он — Жорік, одна моя радість. Нам пощастило, що ми виїхали. А як мені тепер винаймати квартиру з Жоріком?».

І Ольга права, орендувати квартиру з твариною — нелегко навіть британцям. А якщо діти і тварини в одній родині, яка шукає житло, вважайте це таку місію виконати майже нереально. Мені пощастило, що нам з дитиною і кішкою вдалось знайти житло в селі, де живуть мої спонсори, які нас спершу прихистили. В моєму випадку спрацювало сарафанне радіо. Однак, далеко не всім українцям так щастить. І як бути одинокій Ользі з її Жоріком, як тут бути тисячам матерів, яким немає куди вертатись з їхніми малими дітьми? Вочевидь, кожен тут шукатиме свій шлях.