Допомогти в адаптації, інтеграції та пошуку ідентичності: як Український Дім у Тбілісі підтримує біженців з України
-
-
>
-
>
-
>
4311
За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, в Грузії станом на жовтень 2023 року перебувало приблизно 27 тисяч громадян України. Зараз спостерігається тенденція до зменшення – неофіційно говорять про 20 тисяч осіб.
При тому уряд збільшив термін безвізового перебування у країні для громадян України до трьох років. Район.Закордон побував в Українському Домі в Тбілісі, аби почути і побачити, як живеться нашим людям у державі, яка на власному важкому та кривавому досвіді знає ціну сусідства з Росією і стала однією з перших жертв московської імперії з пострадянських республік.
Про можливості отримання безоплатного житла або його оренди, побут, гроші, перспективи влаштування на роботу чи відкриття власної справи; куди звернутися за медичною допомогою або освітніми послугами; де і як можна задовольнити культурні потреби та знайти своє коло спілкування – у цій розмові з осередку українства.
Побути серед своїх
Вони сидять за столом і плетуть. Сьогодні в Українському Домі – плетіння кошиків гачком. Потім їх продадуть, аби спрямувати кошти на допомогу Україні.
Хтось тут уперше. Хтось ходить постійно. Хтось сам, а хтось із дітьми, бо їх немає на кого залишити.
Спочатку більше мовчать. А потім слово за слово – й у спільну картину з сотень особистих штрихів вимальовуються реалії щодення українок у Грузії.
«Давайте я перша. Мене звати Таміла. Я насправді грузинка. Але проживала в Україні, в Херсоні, куди переїхала у 2007-му після заміжжя. У мене багатодітна сім'я, маю четверо дітей. І мій 20-річний старший зараз навчається у Києві», – розпочинає вона.
Таміла з дітьми приїхала до Грузії під час тимчасової окупації Херсона. Пережили початок бомбардувань вдома, нікуди не вирушаючи. Бо, каже, навіть не уявляла, що так може бути.
«Ми сідали, коли все летіло та вибухало, з дітьми під сходами. І я думала: «Нічого страшного. Навіть якщо це відбувається – ми всі разом. Переживемо», – пригадує співрозмовниця.
Проте щоразу ставало страшніше, особливо коли окупанти зайшли в місто. Люди почали відʼїжджати: сусіди, друзі, колеги. Родина Таміли прийняла рішення рушати з дому наприкінці квітня 2022-го. Каже, що зараз розуміє, як вчасно, бо невідомо чи дожили б до звільнення.
«І з того часу ми тут, у родини. Але і мені, і дітям дуже не вистачає того, що було вдома. Йде час, а вони не можуть звикнути до нових реалій. І це – незважаючи на те, що вони щороку приїжджали до Грузії на канікули. Але тоді то була пригода. А зараз вони плачуть», – каже жінка і сама не може стримати сліз.
Таміла додає, що їй у рази болючіше зараз, бо вона вже переживала це все, коли від збройної агресії Росії страждала Грузія.
«Пам’ятаю те літо 2008, коли приїхала з синами до батьків. І почалися воєнні дії. Не було доріг, щоб повернутися до Тбілісі з району. Ми ледь доїхали. Зараз із того часу найбільше згадую гул літаків у нічному небі, які скидали бомби. Я тоді лягала зверху на дітей – думала, що так їх врятую», – крізь сльози пригадує Таміла. Разом з нею плачуть і ті, хто це чує.
Вона додає: хоч у Грузії – батьки, рідні, друзі, яких вона любить і з якими комфортно, та за найменшої нагоди все одно приходить сюди.
«Це те місце, яке я шукала з квітня 2022-го. Тут – моє натхнення. Для мене Український Дім – місце сили України, в яку ми мріємо повернутися», – каже пані Таміла.
Читайте також: У Тбілісі офіційно відкрили Український дім
Емма – з Маріуполя, там працювала 30 років у порту. Виїхали з міста з родиною в березні 2022 року. Автівкою через Крим у Грузію. З дитиною, якій і року не було. Про ту дорогу не хоче розповідати, тільки важко зітхає: натерпілися.
5 квітня згорів їхній будинок. Прилетіло у дім сусідки. Її дуже поранило, а на городі з’явилося три свіжі могили: невістки, її дитини з ДЦП і подруги, яка жила з ними. Ще одна сусідка загинула від вибухової хвилі.
«Слава Богу, що нас уже в Маріуполі не було. Я не знаю, чи ми б це все страхіття пережили», – говорить монотонно, ніби читає, а не розповідає Емма.
«Як залишили рідний дім, – зітхає жінка, – так і поневіряємося по чужих хатах. Зараз винаймаємо помешкання, онук пішов у грузинський садочок. Син працює в Європі, то сплачуємо за житло. Мені вдалося знайти у ресторані підробіток. Мию посуд».
«Важкувато, – каже, – але за мить додає: Та ми вижили всі, і це головне».
Ірина – з Херсону. Приїхала до Грузії аж у грудні 2022 з сестрою та 87-річною мамою, тож знає, що таке окупація.
«Ми з першого дня все бачили з вікна своєї квартири у багатоповерхівці. Прокинулися у війні. З дому було видно, як по Антонівському мосту йшла техніка, відбувалися бої», – пригадує жінка.
Вона каже: пережила ті місяці завдяки внутрішній самоорганізації. За жодних обставин не дозволяла собі зневіритися й опустити руки.
«В окупації що було найстрашнішим? Нестача інформації, а ще – харчів і ліків. Я собі дала на початку таку установку: не знаю, скільки мені відведено, але це не будуть суцільні страх і сльози. Я повинна радіти кожному дню, яке дає мені моє життя. На це перемикалася і відпрацьовувала установку. Ще й допомагала людям не розклеїтися, не впасти у відчай», – розповідає Ірина голосом, у якому ніби безмежний оптимізм і сила. Та враз починає плакати.
Коли місто звільнили, продовжує згодом, почалися сильні обстріли. Тож вони зібралися й поїхали у невідомість в один день. Знайомі, які залишилися, розповідають: жити в Херсоні дуже важко.
«Ви знаєте, я й сюди, й усюди ходжу для того, щоб якось себе емоційно підтримати, не зациклюватися на своїх проблемах», – каже вона.
Бо виживають сестри з мамою на дві пенсії й одну зарплату. Шукають допомогу від різних організацій, адже левова частка грошей іде на оренду житла.
Таня (ім’я змінене) живе тут сім років, має сім'ю. Її батьки – у Києві, на переїзд не наважуються через те, що у Грузії для іноземців медична допомога – дуже дорога. Брати – воюють. Вона ж ходить до Українського Дому, аби поспілкуватися й допомогти іншим.
Читайте також: Грузія продовжила термін безвізового перебування для українців
«Спочатку, – зізнається, – було важко чути все, що тут розповідають. Тому ридала».
А зараз вже дуже хоче якнайчастіше бувати у спільноті своїх, почувається тут потрібною, бо багато робить для перемоги України та підтримки біженців.
Ці історії – по-різному важкі й однаково болючі. Жінки розповідають, що коли здається, що вже адаптувалися до мирного життя і певних реалій перебування у Грузії, психіка нагадує, що війна, від якої рятуються тут, ще глибоко в них. Лякають салюти, літаки в небі, голосніший звук за вікном змушує кричати, щоб дитина відійшла від вікна, паніку викликають дрони, які, наприклад, знімають весілля…
«Люди мають виходити з цього замкненого кола. Ми мусимо цьому допомагати»
«Раніше моя багаторічна громадська діяльність полягала, в основному, в реалізації культурно-освітніх проєктів, тобто проводилися всілякі заходи як для дорослих, так і для дітей, видавалися книги, альманахи, науково-популярні збірки, проводилися всілякі конференції, цікаві зустрічі. 24 лютого 2022 року все кардинально змінилася. Усі зусилля у ГО «Грузинсько-українська платформа» спрямували на актуальні потреби, пов'язані з агресією Росії проти України. Ми діяли у відповідь на ті виклики, які з’явилися з прибуттям великої кількості українців до Сакартвело (саме так називають свою країну грузини – «країна картвелів», що походить від Картлі – одного з основних регіонів цієї держави – авт.)», – каже Валентина Марджанішвілі.
Валентина Марджанішвілі мешкає у Грузії більш ніж 40 років. Народилася на Київщині, росла на Дніпропетровщині. Вийшла заміж і переїхала до Тбілісі. З чоловіком виховали трьох дітей.
Вже понад 25 років займається громадською діяльністю в сфері культури, освіти, видавництва. Вона знана як керівниця організації «Грузино-український будинок преси та книги», Центру розвитку та творчості «ArtBoomGe» (започаткувала разом з партнерками), ГО «Грузинсько-українська платформа». Викладає при посольстві України у Грузії курси з вивчення української мови для людей, що бажають вивчити її для роботи або для себе. Авторка і видавчиня першого грузино-українського розмовного словника.
Зараз у зоні її відповідальності – Український Дім, який зорганізувався у відповідь на виклики повномасштабного вторгнення росії в Україну. Тут максимально зосередилися на допомозі біженцям, які змушені були у Сакартвело рятуватися від війни.
Жінка пригадує, що люди, які приїздили, потребували допомоги для звичайного виживання у чужій країні, аби задовольнити основні потреби – в житлі, харчуванні, одязі. Й однією з таких базових потреб стала інформація.
Тому початкова ідея Українського Дому полягала в тому, щоб створити хаб, у якому люди отримували б усю інформацію і первинну допомогу.
Проте через низку процедур, зокрема й бюрократичних, які затягли процес, Український Дім у Тбілісі відкрився у вересні 2023 року. І постав уже як осередок, котрий мав впоратися з запитами, що зазнали значних змін за півтора року повномасштабної війни. Бо на той час харчування чи проживання вже були частково вирішені. Натомість на перше місце вийшли проблеми адаптації та інтеграції українців у грузинське суспільство.
Читайте також: У Грузії започаткували безплатні курси грузинської мови для українських біженців
Як розповідає Валентина Марджанішвілі, у Сакартвело переважна частина біженок і біженців – із південно-східних регіонів України. Вони, власне, і мали шлях виїзду лише сюди. Їхнє житло або знищене, або перебуває на тимчасово окупованих територіях, або у зоні бойових дій. Відповідно, ці люди – без найближчих перспектив повернення додому.
Та й загалом ситуація залишається складною по всій території України. Тож біженці з усіх регіонів розпочали розглядати питання вже тривалішого перебування в Сакартвело. Вони намагаються якось реалізуватися, знайти роботу. А враховуючи складну соціально-політичну та економічну ситуацію в країні й високий рівень внутрішнього безробіття, навіть працевлаштуватися непросто.
«Наше завдання зараз полягає в тому, щоб якомога більше спільно з нашими штатними працівниками, колегами, партнерами допомогти українцям, надати інформацію, консультації, найпростіші інструменти, все те, що допоможе інтегруватися. Тому увесь час проводили і проводимо тренінги, семінари, консультації з законодавства, правового захисту, різноманітних юридичних питань. Залучаємо партнерські організації, міжнародні фонди, різноманітних фахівців, робота з якими допомагає шукати вихід із ситуації», – уточнює співрозмовниця.
А ще опитуючи тих, хто приходив в Український Дім, тут з'ясували, що для людей не менш важливим від працевлаштування є і задоволення культурних потреб.
«Це необхідно для того, щоб біженці відновлювалися, відроджувалися, знаходили власну ідентичність. Бо ж ми знаємо, що пережила в своїй історії Україна. Особливо на південному сході населення дуже постраждало від винищення нашого багатого культурного спадку. Вони потребують цього – і ми намагаємося цю потребу задовольнити», – розповідає Валентина Марджанішвілі.
Тож в Українському Домі проходять культурологічні й освітні заходи. Це цікаво і збирає щоразу чимало охочих. Переважно працюють на дорослу аудиторію, але і для діток періодично бувають дійства. А загалом тут щодня вирує життя, різноманітне та різнопланове. Роблять багато власними силами. І надають простір для партнерів.
«Окрім того, є ще один напрямок, який можна назвати «свій до свого по своє». Бо у нас є можливість біженцям і біженкам заявити про себе, прорекламуватися, продемонструвати вміння, навички в якійсь сфері, поділитися досвідом, навчити інших. А ще це унікальна можливість і грузинам та грузинкам, які до нас приходять, пізнати Україну», – уточнює Валентина.
Інформація про усі заходи на тиждень наперед, точкові анонси і фото- та відеозвіти є у соцмережах, на сторінці у Facebook.
Жінка каже: найперше так допомогли біженцям сформувати нове оточення. А ще – відволіктися, перемикнутися емоційно, відірватися від ґаджетів, у які всі занурювалися, щохвилини шукаючи інформацію, де позитиву не було.
«Люди мали виходити з цього замкненого кола. До нас приходили на заходи. За трохи починали пропонувати свої якісь послуги. І ми намагаємося приділити увагу усім. У масштабах, який може запропонувати наш дім. Або стати учасниками майстеркласів, або провести свої. Або прослухати тренінг, або поділитися власним фаховим досвідом. Навіть продати свої вироби. Рекламуємо це в соцмережах. І люди купують, відповідно, таким чином підтримують фінансово одне одного. Намагаємося відгукнутися на кожне прохання, на кожну пропозицію», – розповідає про щодення Українського Дому його засновниця.
Житло і медицина – дорого, працевлаштування – проблемно, гуманітарний статус – лячно
За словами Валентини Марджанішвілі, у цій реалізації або пошукові нових шляхів самореалізації люди переформатовуються. Адже одна з ключових проблем – неможливість реалізовуватися у звичному професійному форматі. Бо всі розуміють, що якщо людина була економістом, бухгалтером, фінансистом, десь працювала навіть на високих посадах в Україні, тут вона не може знайти роботу за фахом. На це найбільше впливає незнання грузинської мови і внутрішнє безробіття. Влаштуватися кудись майже неможливо.
«Але можна відкрити власну справу. І тут важливо, що наші партнери пропонують, як адаптивні можливості, мінігранти. Спочатку проводять тренінги із започаткування бізнесу, а потім тим, хто має цікаві ідеї, надають невеликі фінанси для старту і розвитку. Це, до слова, робимо не тільки ми. Такі заходи відбуваються в усіх регіонах Сакартвело. Але, звичайно, найчастіше у Тбілісі, Батумі, Кутаїсі», – уточнює Валентина Марджанішвілі.
Щодо забезпечення житлом тих, хто рятується від війни тут, то у Сакартвело багато років актуальною лишається проблема приблизно 30 тисяч внутрішніх переселенців. Ця доволі важка внутрішня ситуація з березня 2022 року ускладнилася великим потоком українців.
Українцям та українкам доводиться досить складно. Люди йдуть у сервісні сфери. Тобто, наприклад, працюють у готелях: якщо пощастить і знають англійську, то навіть адміністраторами. Але переважно виконують технічні роботи (готування, прибирання і т.п.). Можна знайти роботу в магазинах, але теж – виконувати ті завдання, які не вимагають знання мови.
Все це – доволі низько оплачувані сфери діяльності. При тому ціни на житло високі. Програми надання помешкання безкоштовно чи на пільгових засадах немає. А грошова допомога – мала: 300 ларі на сім’ю плюс 45 ларі на особу (1 ларі - у межах 14 гривень, тобто орієнтовно 4300 і 650 гривень - авт.) . І то лише за умови, що людина отримує гуманітарний статус.
Це так само передбачає підпорядкування під програму внутрішніх переселенців у Сакартвело. Але гуманітарний статус отримують доволі мало людей, бо він забороняє взагалі відвідувати Україну. А багато хто має потребу періодично літати/їздити додому. Тож станом на жовтень 2023 його надано лише 487 біженцям з України.
«Ще одним стримуючим фактором в отриманні гуманітарного статусу є те, що в людей за цей період забирають українські паспорти, а видають картку, що посвідчує особу. Це лякає, напружує. Бо ж і так через війну зірвалися з місць і поїхали в невідомість. А тут, у Сакартвело, внутрішня ситуація доволі непроста. Й український паспорт для біженців є надзвичайно важливим, бо вони розуміють – тільки він забезпечить їм мобільність за непередбачуваних обставин», – уточнює Валентина Марджанішвілі.
Ці фактори й пояснюють, чому люди з України хоча б цю суму не намагаються отримати від грузинської держави. Щоправда, є кілька інших програм для певних категорій людей (наприклад, для одиноких мам, для людей з інвалідністю). Але це – лиш незначна частина тих, кому вкрай потрібна підтримка.
У Сакартвело разом із рідними прибуло майже 4 тисячі дітей з України. І тут, каже співрозмовниця, треба віддати належне грузинський державі та Міністерству освіти зокрема. Бо вже 11 квітня 2022 року відкрився сектор української школи у Тбілісі. Зараз функціонує дві школи, стільки ж – у Батумі. Це дійсно значна підтримка. Щоправда, певна кількість дітей (орієнтовно 45%) лишається в онлайн-форматі навчання в українських школах.
Міністерство освіти дуже швидко адаптувало українську і грузинську програми. І, відповідно, діти вчаться за програмою української школи, вивчаючи грузинську мову та історію як предмети.
А от стосовно садочків, то це велика проблема. Бо взагалі є дефіцит дошкільних навчальних закладів для місцевого населення. І хоча в принципі українських дітей беруть до грузинських садочків (на це є відповідна вказівка з боку грузинського уряду), проте місць – обмаль.
Такі освітні проблеми намагаються розв’язати з допомогою проєктів різноманітних громадських організацій, що започатковують заняття для українських дітей (дошкільнят і учнів початкової школи), щоб надолужити прогалини у знаннях. Паралельно там є різноманітні години дозвілля, культурні заходи.
А от щодо медичної сфери, то тут все в рази складніше. Медицина в Сакартвело – страхова, і не є дешевою навіть для місцевого населення. Українці ж підлягають під надання послуг як іноземці. Це дорого.
Для місцевого населення є програма, яка передбачає надання екстреної допомоги. Ті ж таки біженці з гуманітарним статусом можуть претендувати хоч на певні види допомоги. Але усім іншим треба платити за такі послуги.
Це лише основні спільні проблеми, з якими щодня зіштовхуються українські біженці в Грузії. В Українському домі знають: вони не в змозі вирішити всі, але намагаються допомогти максимально.
«На завершення хочу сказати стосовно місцевого населення. Грузія дуже пам'ятає 2008 рік. Це фактично вчора для історії. І це пропустила через себе кожна сім'я. Саме тому вже 24 лютого 2022 року в Тбілісі була величезна спонтанна акція на підтримку України. Я вранці того дня дуже рано виїхала з дому – бо мала важливу зустріч. Ще не знала, що щось трапилося. Але вже у транспорті помітила, що люди мобілізуються. Тоді одразу відчула, ще нікуди в новини не заглядаючи: в Україні почалася повномасштабна війна», – пригадує жінка.
Грузини, каже вона, сприйняли 24 лютого 2022 року так, ніби це на них летять бомби і йдуть танки.
«Не думаю, що ще у якійсь країні був такий емоційний вибух підтримки. Якщо переглянете фотохроніку 24-25 лютого, будете вражені. Гори гуманітарної допомоги, яку зносили до парламенту. Безліч дзвінків із пропозиціями, чимало потрібних і важливих дій. Зараз грузинський легіон – найчисельніший. Наші громадяни на фронті в Україні боронять незалежності двох країн і демократичного світу, гинуть. Я роками бачила і знаю, скільки у нас спільного. Разом ми боремося з Росією. І таки її переможемо. Й Український Дім у Тбілісі та підтримка наших біженців – важливі у цій боротьбі», – каже Валентина Марджанішвілі.
Читайте також: Грузинів лякають війною в Україні і налаштовують проти Зеленського: як працює роспропаганда у Сакартвело
ФОТО – авторки та з соцмереж Грузинсько-Української платформи.
