Данська KOLO Nordic і волинський «Інфраструктурний клуб»: історія, що почалася з консервів та генераторів і переросла у справжнє партнерство

З початку повномасштабного вторгнення данська організація KOLO Nordic незмінно приїжджає в Україну з гуманітарною допомогою. Громадська організація з Волині стала їхнім надійним партнером на українській землі.

Про те, як почалася ця співпраця, які виклики долали разом і що найбільше вразило данців за чотири роки в Україні, «Вечірньому району» розповів голова ГО «Інфраструктурний клуб» Іван Мирка.

Після широкомасштабного вторгнення в Україну у польському Познані відкрився величезний волонтерський хаб, де збиралися волонтери з багатьох країн Європи. Там працювала Юлія, тепер вже волонтерка «Інфраструктурного клубу», а колись — однокласниця Івана Мирки. У неї були знайомі в Данії, і саме через цей зв'язок двоє данських волонтерів — Бьорн Бансон і Андреас Фос — завітали в цей хаб.

Данці шукали партнерів, розуміння, як їхати в Україну, з чим і до кого поїхати, що там робиться, як це зробити безпечно. Тобто вони шукали дорогу в Україну. І саме через познанський хаб їм порекомендували Івана Мирку особисто.

«Бьорн Бансон — людина багата і матеріально, і душею. Він власник різних бізнесів у Данії, власник чудового замку Нолунт Слот. Це людина, яка займається благодійністю, опікується дітьми і дарує їм те, що не може подарувати цей світ», — розповідає Іван Мирка.

З Бансоном в Україну приїхав Андреас Фос, який позиціонує себе як журналіст-кінорежисер і блогер. Чоловік привіз з собою апаратуру для фото та відеозйомки, щоб документувати свої подорожі Україною.

Іван Мирка чекав данців у Луцьку разом зі своїм помічником Олександром Новаком. Він переживав, щоб не виникло комунікаційної стіни, адже данська мова дуже своєрідна. Мирка володіє вільно німецькою, Новак — англійською. Разом вони зустрілися і почали розмову про те, що відбувається в Україні.

Це був той час, коли перша навала російських окупантів зупинилася. Це була та перша відлига, коли загарбники добре отримали від українців і відійшли з України. Тоді ж привідкрилися шляхи в різні міста.

Коли данці відкрили двері в своєму бусі, який був повністю обклеєний рекламою підприємства Бьорна Бансона, там була ціла палета консервованої риби — данських консервів. Ціла-ціла, до самого верху! Усі тоді говорили про їжу довгого зберігання. Вона була потрібна і військовим в окопах, і людям, які знаходяться в складній ситуації. Також данці привезли першу партію генераторів, каністр, ліхтарів, ламп, батарейок.

«Коли ми вже верталися після цієї поїздки, взяли мого друга з Чернігова, щоб на Житомирщині він приєднався до своєї сім'ї. Вони не бачилися весь час, поки Чернігів був в оточенні. Він виїжджає, ми дивимося, як до нього бігли діти, дружина, як вони обнімалися. Плакали всі — данці, українці, чоловіки, жінки. Це була така найемоційніша наша перша мандрівка», — згадує Іван Мирка.

Коли розпочалася повномасштабна війна, «Інфраструктурний клуб» різко переключився на волонтерство, як і всі в країні. Іван Мирка каже, що це така риса горизонтальної організованості українців. Метою волинських волонтерів було, щоб міжнародні донори та волонтери попали в Україну і не зіпсували своє враження від зустрічі з різними шахраями.

«Ми постійно про це думали з Сашею. Оскільки в нас дуже багато такого різного досвіду. Ми спостерігали, коли виникають проблеми міжнародних організацій, донорів і взагалі іноземців, коли вони попадають сюди. А тут вже був такий пік, що всім все треба було, всі все брали, куди воно дівалось — нічого не було зрозуміло», — розповідає голова ГО.

Не було світла — данці привозили ліхтарики, роздавали старшим людям. Були проблеми з опаленням, холодом — вони привозили тепле взуття. Волонтери роздавали його старшим людям і хлопцям на фронт, щоб вони могли зняти свої берці і взути щось сухе і тепле.

«Ми зробили близько 5000 пайків вартістю 540 гривень. Це якісний пайок, готовий до вживання, який підходив всім. Два роки ми робили цей пайок, поки необхідність не відпала», — каже Мирка.

Паралельно почали робити армійський пайок — не сухий, а готовий до вживання. Близько 5000 пайків спакували і передали тим військовим, яким він був найпотрібніший. З берцями теж було просто: данці привозили гроші, волонтери купляли на фабриці «Ікос» і конкретній людині під конкретний розмір передавали — і взуття, і одяг, і плащі, і спідню теплу білизну. Також привезли до 150 генераторів.

У перші кілька років данці приїжджали майже кожних два місяці. Серед спецтехніки найперше привезли польові кухні. Це причіп до вантажного автомобіля, де в чотирьох чанах можна зварити їжу для великої кількості людей досить швидко. На них був запит. Передавали їх і силам спеціальних операцій, і в 100-у волинську бригаду, і в Одесу та Миколаїв.

Після них пішли причепні медичні кабінети — тобто такі собі польові шпиталі. Невеличкий медичний кабінет дообладнали, перевірили електрику, пофарбували в менш помітний колір, покращили опалення та освітлення і укомплектували тим, що просили військові медики. Перший такий медичний кабінет заїхав у волинську сотку (100-у бригаду).

Діяльність KOLO Nordic в основному спрямована на допомогу цивільним.

Коли в Липинах організувався притулок для вимушено переміщених осіб, волонтери відразу взяли його під свою опіку. Це був конкретний довготривалий проєкт KOLO Nordic. Забезпечили всім необхідним — засоби гігієни, побутова техніка, обігрівачі. Завезли холодильники, плити, пральні машини, всю побутову хімію, харчі, платили за електроенергію, купували дрова, вугілля.

Данці привозять дітям усе необхідне до школи, трішки солодкого і увагу, яка теж дуже важлива. Цей проєкт у них діє й досі. Допомагають зібрати дітей до школи у східних областях. Данці їздили від Одеси через Херсонщину, Миколаївщину, Запорізьку, Донецьку, Луганську і аж на Харківщину. Вони були у всіх містах-героях, у всіх містах, які сьогодні зруйновані, розтоптані ворогом. Вони заїжджають просто де бачать школу і стараються віддати допомогу тим, хто найбільше її потребує.

Передріздвяні візити KOLO Nordic стали вже традицією. Данці постійно слідкують за ситуацією в Україні і постійно спілкуються з військовими. Завдяки контактам, які допомогли налагодити волонтери «Інфраструктурного клубу», вони дуже добре розуміють, що потрібно, чого є забагато в армії, чого є замало, чого зовсім немає.

«Цими новорічними подарунками вони дають того, чого в армії інколи просто немає. Це людська увага, свята, відчуття добра, що про тебе хтось думає, що тебе хтось любить і він тут біля тебе, до тебе приїхав і тобі з руки в руки передав цей пакунок. У військових немає вихідних. І там взагалі немає вихідних і немає свята. Але свято треба робити, тому що ми на світлій стороні», — пояснює Іван Мирка.

KOLO Nordic — це не просто передали гуманітарку, не просто вивантажили на Волині, щоб «Інфраструктурний клуб» розвіз. Данці бувають і бували вже навіть у тих містах і на територіях, які зараз окуповані. Особисте спілкування і бачення ситуації на власні очі — важлива частина їхньої місії.

За чотири роки присутності в Україні данці цілком і повністю почали розуміти, що тут відбувається. Данія є одним з найбільших партнерів України. Їхня влада дуже багато допомагає Україні і постійно приїжджає. Населення, волонтери, які паралельно їдуть сюди, вони дуже чітко на сьогоднішній день знають, що відбувається в нашій державі — з усіма хорошими речами і з усіма поганими.

Підтримка в самій Данії проходить свою трансформацію. Спочатку вона наростала, потім максимально підсилювалася, потім люди в чомусь розчаровувалися дуже сильно, а потім з новою силою знову віддавалися допомозі. Здається, ось пройшли рубіж захоплення, розчарування, консолідації і знову підсилення. І знову отримують черговий удар.

«Знову приходить таке послаблення, розчарування, якесь пригнічення, а потім з новими силами, так як наш український воїн, збираються, беруть себе в руки і знову продовжують цю допомогу», — описує ці хвилі Іван Мирка.

Значна частина роботи KOLO Nordic відбувається вдома, в Данії. Це адвокація України — нагадування співгромадянам про те, що в Україні війна, її жахливі наслідки і потреби допомоги.

Зокрема, був надзвичайно цікавий захід на самому початку, де данці розклали фотографії, дитяче взуття і свічки, чим привернули увагу. Зробили це по-своєму, по-данськи — тихо, спокійно, без зайвого афішування. І ця акція пролетіла всім світом.

«Я, роздивляючись ці фотографії і читаючи тексти в соцмережах людей, зрозумів, наскільки вони близько злилися з нами у нашій трагедії. А ця акція під стінами російського посольства, де вони підсвітили його синьо-жовтим прапором. Все це говорить, наскільки ми зблизилися і наскільки данський народ живе війною в Україні», — каже Іван Мирка.

Окремих людських історій за чотири роки співпраці набралося чимало. Але одна з найбільш емоційних — перша поїздка до Києва в гості до одногрупниці Івана, лучанки, досить відомої в деяких колах людини. Андреас Фос зняв про це цілий фільм.

«Це було надзвичайно чуттєво, надзвичайно особисто, тому що не кожна людина покличе до свого будинку, який був сплюндрований росіянами», — згадує Іван Мирка.

Заїхали поблизу Макарова, до сім'ї близької подруги Івана — Оліщук. Вони збудували собі біля Києва своє родинне гніздо, облаштували його, все робили самі. І в їхню хату зайшли окупанти.

Господарі розповідали, як варили їсти, як гріли воду, робили чай. Зрештою взагалі залишився тільки чай. Як вони спілкувалися з тим масивом, де жили, тому що він був прикритий деревами від дороги. Вони чули росіян, чули, що вони роблять, чули війну, бачили, як літають гелікоптери, як стріляють, як їде танк. Вони розуміли, що їх скоро знайдуть. Розповідали, як організували людей, як виходили з того оточення.

«Оля розповідала про ті речі, які подарили їм батьки, які вони купили. Ось тут був цей стіл, ось тут була ця ваза. І потім у процесі нашої подорожі ми в чужій хаті знайшли їхній матрац, який витягли, занесли в чужий підвал і в бабусину скатертину», — згадує Іван.

А потім — як вони поверталися і дивилися, що на цьому місці залишив руський мир. Вони фактично разом з данцями ще раз пережили цю біду. Все було відзнято на відео, на фото. Це все було поруч, відчутно.

«Під час Оліної розповіді кілька разів сльози наверталися на очі і такий ком до горла підходив. Ми настільки відчули, що відбувається на сході зараз, коли ламаються ті будівлі, коли люди не хочуть залишати свої хати», — розповідає Іван.

Данці проводять збори волонтерів KOLO Nordic та прихильників. І на тих зборах показують всі відзняті матеріали про подорожі — і поточні, і ті, які торкають до самих глибин.

Іван Мирка каже, що він, мабуть, один із тих людей, які скажуть, що претензій до митників і до прикордонників у житті не було жодної. Можливо, це тому, що кордон перетинали іноземці. Проблем з митницею тоді не було. Там можна було навіть літак завести в Україну в перші дні повномасштабного вторгнення, в перші місяці, в перший рік.

Головним була безпека іноземців. Волонтери давали супроводжувальний лист українською мовою з проханням, у межах закону, допомогти полегшити проходження прикордонного пункту пропуску чи в дорозі. Розшифровували, писали, хто вони, що вони, давали свої телефони.

«Ми створили мережу постійної підтримки. Вони побачили правдиву Україну — нашу українськість, нашу культуру, нашу мову, наше ставлення до гостей, наше правдиве бажання допомогти. І в цьому ми, як з'ясувалося, дуже схожі один до одного», — каже Мирка.

У перший час волонтери завжди супроводжували данців. Знайомили з хорошими людьми, давали контакти військових, колег, де данці могли заночувати, попросити допомогу в ремонті автомобіля, бо це завжди траплялося.

Проте були й виклики. На сьогоднішній день автомобілі — це велика витратна частина. Військові не можуть просто взяти автомобіль, не можна його пригнати. Чому? Тільки на військову частину. Військова частина не може його отримати. Чого? Тому що там є штатка. У тій штатці є автомобілі. Їх може бути тільки стільки-то і тільки такі.

«Ми брали на себе цей автомобіль, їздили, щось з ним ставалось — він на нас висить. Це проблема багатьох волонтерів. І данці нас навчили бути в цьому плані терплячими. Вони більш помірковано на це реагували, але все одно не розуміли, чому це так працює і чому не можна», — каже Мирка.

Перші роки повномасштабної війни були надзвичайно активними. Було таке піднесення, що данці приїжджали майже двічі на місяць. Війна була динамічна і потреби були динамічні. Допомога різним підрозділам військовим теж була різна. Одні підрозділи вміли консолідувати допомогу, мали краще забезпечення і показували кращі результати. В інших було по-іншому. І відповідно до волонтерів шли різні запити, зовсім різні.

Але на сьогодні все змінилося і кожен зважає вже на свої можливості, кожен має вже досвід. Данці обрали для себе два-три рази на рік приїжджати в Україну з консолідованою допомогою.

Іван Мирка розкриває секрет успішної співпраці:

«Ми гарантували їм повну підтримку, сервіс і безпеку в Україні. Ми переступали через якісь свої особисті бажання чи думки, як краще, а просто намагалися використати те, що в них є, для наших солдатів. Це було саме головне. Спочатку вони привозили, ми розподіляли, ми рекомендували, ми робили запити, ми шукали потреби, ми знайомили їх з хорошими людьми, які не підведуть. І в них є тепер дуже багато хороших знайомих, з якими вони працюють напряму. Ми хочемо сказати, що попри те, як хтось працює своїм фондом, береже його, не хоче ні з ким ділитися, ми це просто віддали, щоб вони максимально могли тут себе проявити і максимально відчували себе тут як удома. Ми стали частиною KOLO Nordic, вони стали членами «Інфраструктурного клубу». Ми цю місію виконали», — підсумовує Іван Мирка.